Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Керім Шах перев’язав пораненому розірване плече, уважно подивився на нього і мовчки відвернувся. Приєднався до Конана, і вони мовчки продовжували підйом.

Потім Керім Шах сказав:

— Дивно, що сільський пес забрався аж сюди.

— Тут нема чого жерти, — погодився з ним кімерієць.

Вони обидва обернулись і подивились на пораненого воїна, що простував за ними в натовпі іракзаїв. Його темне обличчя блищало від поту, а спотворені гримасою болю губи відкривали вищирені зуби. Конан і Керім Шах знову подивилися на кам’яну вежу, що височіла перед ними.

На вершинах спочивала сонна тиша. Ні на вежі, ні на стінах довкола споруди, схожої на піраміду, вони не помітили анінайменшого руху. Чоловіки прямували туди в напруженому мовчанні, як люди, що йдуть краєм вулкана. Керім Шах зняв із плеча величезний лук, який бив за п’ятдесят кроків. Іракзаї потягнулися до своїх луків — вони були легші і вражали з меншої відстані.

Проте їм ще не вдалося підійти до вежі на відстань польоту стріли, коли щось несподівано впало на них із безхмарного неба. Пролетіло так близько від кімерійця, що він відчув дотик махаючих крил на обличчі, та не він, а наступний за ним іракзай захитався і впав, спливаючи кров’ю з розірваної артерії. Сокіл із крилами кольору полірованого металу, зі скривавленим, зігнутим, як шабля, дзьобом, знову злетів у небо і зненацька завмер, коли задзвеніла тятива лука Керіма Шаха. Птах упав, як камінь, проте ніхто з чоловіків не міг би показати того місця, куди він упав.

Конан нахилився над нещасним, але той уже помер. Ніхто нічого не встиг сказати, не було сенсу обговорювати ні цей випадок, ані те, чого ще ніколи досі не траплялося, — щоб сокіл напав на людину. В душах диких іракзаїв шаленство змагалося з фаталістичною44 апатією45. Волохатими руками вони стискали свої луки й кидали мстиві погляди у бік вежі, нерухомість якої, здавалося, знущалася над ними. Наступний напад не примусив себе чекати. Всі побачили, як через край вежі переповзла біла димна хмаринка і попливла схилом униз. За нею з’явилися інші хмаринки. Вони здавалися безневинними, як пухнасті бульки каламутної піни, та Конан відсунувся вбік, уникаючи зіткнення з першою хмаркою. Один з іракзаїв, що йшов слідом, розмахнувся й рубонув хмаринку мечем. Пролунав оглушливий гуркіт. Пасмо диму зникло в сліпучому спалаху, а від надто цікавого воїна залишилася тільки купка обвуглених, почорнілих кісток. Зморщена долоня все ще стискала рукоятку зі слонової кістки, але вістря меча розплавилося і випарувалося у страшенному вогні. Та все ж воїни, котрі стояли поряд із жертвою, абсолютно не постраждали, вони були тільки приголомшені і ненадовго засліплені раптовим спалахом.

— Вибухає від дотику металу, — мовив Конан. — Дивися, вони наближаються!

Схил над ними був поспіль покритий кульками, що спускалися. Керім Шах натягнув тятиву і послав у самісіньку їхню гущу стрілу. Пробита стрілою хмара вибухнула, мов мильна булька, бризкаючи вогнем. Решта воїнів наслідувала приклад туранця, і за мить на схилі вирувала буря, разили громи і блискавки, розсипаючи дощі іскр. Коли білі клуби зникли, в сагайдаках у воїнів залишилося обмаль стріл.

Вони люто підіймалися вгору обвугленою й почорнілою землею, огинаючи ті місця, де гола скеля перетворилася на лаву від вогню цих клятих вибухів. Нарешті вони виявилися на відстані польоту стріли від вежі і розтягнули ряди, знервовано озираючись навколо: яку ще несподівану пастку влаштують їм захисники вежі?

На стіні з’явилася самотня постать із десятифутовим блискучим рогом. Хрипкий рев, що покотився схилом, був схожий на звуки труби в судний день. Відразу ж із підземних глибин йому озвалися глухий гуркіт і шум. Земля під ногами воїнів затрусилася.

Іракзаї на схилі, що ворушився, мов живий, захиталися, як п’яні, з криками жаху. Проте Конан із шаленим блиском в очах і з кинджалом у руках кинувся, як вихор, схилом, просто до дверей у стіні. Зверху лунали глузливий рев і підвивання величезного рогу. Керім Шах підтяг стрілу до вуха й відпустив тятиву.

Тільки туранець міг зробити такий постріл. Звук рогу зненацька замовк, і в повітрі пролунав високий, пронизливий крик. Постать у зеленому одязі захиталася, хапаючись за довге древко, що стирчало в грудях, потім перевалилася через парапет і полетіла вниз. Величезний ріг покотився й завис на краю стіни. Друга постать у зеленій тозі підскочила, щоб ухопити ріг. Знову задзвеніла тятива, і знов луною їй озвався крик агонії. Другий аколіт, падаючи, ліктем зачепив рога, і той розлетівся на друзки біля підніжжя вежі.

Конан із такою швидкістю подолав відстань до дверей, що не замовкла ще й луна від шуму падіння, а він уже бив вістрям свого ножа в двері. Інстинктивно відскочив, коли зверху вилили на нього розплавлене олово. Наступної миті він уже був біля воріт, атакуючи їх із подвоєною люттю. Той факт, що їхні вороги вдалися до таких звичайних методів оборони, додав йому сили. Чаклунська сила аколітів усе ж таки не була безмежною. Можливо, вони вже вичерпали всі запаси своїх чарівничих штучок?

Скатом вибіг Керім Шах, а за ним услід, похитуючись, — воїни. На бігу вони випускали стріли, які зі свистом перелітали за стіну чи билися об її зубці.

Товсте тикове дерево поступилося під ударами кімерійця, і він обережно зазирнув усередину, приготувавшись до найгіршого. Побачив овальну кімнату, круті сходи вгору. У протилежній стіні приміщення побачив широко відчинені двері, за ними схил… і спини півдюжини втікачів, одягнених у зелене людей.

Конан завив і стрибнув усередину, проте інстинкт підказав йому зупинитись і кинутись назад на секунду раніше, ніж величезна кам’яна брила з гуркотом звалилася на те місце, де він щойно торкнувся ногою підлоги. Кімерієць побіг уздовж стіни, криком закликаючи інших слідувати за ним.

Аколіти покинули першу лінію оборони. Коли Конан оббіг вежу, то побачив їхні зелені силуети високо вгорі. Дихаючи жаданням помсти, він помчав за ними, а Керім Шах із іракзаями наступали йому на п’яти. Хвилинний тріумф змусив їх забути про свій природжений фаталізм, а побачивши втікаючих ворогів, вони завили, як зграя вовків.

Вежа стояла на нижньому краю вузького плато, майже непомітно нахиленого. Через кілька сот ярдів плато раптом кінчалося глибокою ущелиною, абсолютно непомітною знизу. В цю ущелину і скочили аколіти, навіть не уповільнивши бігу. Переслідувачі побачили лише їхній зелений миготливий одяг, зникаючий за краєм прірви.

За якусь мить переслідувачі також стояли на краю рову, що відділяв їх від замку Чорних Чаклунів. Скільки сягало око, в обидва боки