Читати книгу - "Вершник без голови"

Барахо збирається йти виконувати ватажкові настанови, але не видно, щоб дуже охоче. Минулої ночі йому не повелося: він чимало програв Койотові в монте і тепер хотів би відігратися, — а він же добре знає, що робитимуть його товариші, коли він піде чатувати.

— Поквапся, сеньйоре Вісенте, — каже Діас, помітивши, як не хочеться тому йти. — Якщо це діло в нас не вигорить, ти втратиш більше, ніж зміг би виграти в монте. Іди ж! — підганяє він далі. — Якщо дон Морісіо за годину не з'явиться, тебе хтось змінить. Іди!

Барахо скоряється і, вийшовши з хатини, рушає до свого поста над урвищем.

Тим часом у хатині вже засвічено світло, і решта троє сідають коло столу. Такі люди, як вони, завжди мають при собі чим розважитись на дозвіллі. І ось уже на грубому столі між ними з'являється не вечеря, а колода іспанських карт, що її кожний мексиканський волоцюга носить під серапе.

Даму та валета викладено на стіл догори лицем — і гра починається. Цілком поринувши у свої розрахунки, картярі не помічають навіть, як минула година.

Койот банкує. Раз у раз поміж оббитих кінськими шкурами стін хатини лунають вигуки: «Дама вбита!.. Валет виграв!..» Шурхотять карти, дзвенять срібні долари.

Та раптом гру уриває якийсь гучний звук.

Це дикий крик п'яного ірландця, що проспався від алкогольної нестями й уперше побачив страхітливе товариство, яке не знати звідки взялося під одною з ним покрівлею.

Картярі зриваються з місць і вихоплюють з піхов мачете. Троє довгих гострих лез ось-ось проштрикнуть Фелімові груди.

Рятує його чиста випадковість. Ще одна раптова поява перебиває той лихий замір.

У дверях з'являється засапаний Барахо. Хоч і так зрозуміло, чого він прибіг, він усе-таки видушує з себе:

- їде!.. Вже під'їжджає до урвища… Швидше, хлопці, швидше!

Життя ірландця врятоване. Убивати його вже немає часу, та й не варто. Принаймні так вважають фальшиві команчі. Отож вони залишають його досипляти, а самі вискакують з хатини, щоб учинити куди вигідніше вбивство.

За кілька секунд вони вже під урвищем, у кінці виярка, — саме там має відбутися те вбивство. Причаївшись у затінку розложистого кипариса, лиходії чекають на свою жертву.

Всі четверо сторожко дослухаються, сподіваючись от-от почути тупіт кінських копит, що провістить її наближення.

Аж ось і він. Чутно, як клацають підкови на кам'янистому грунті, — але не рівномірно, а так, наче кінь ступає по нерівній поверхні. Вершник спускається крутосхилом!

Із засідки його ще не видно. Та й сам виярок, як і вся долина внизу, потопає в темряві під буйними кронами дерев. Тільки в одному місці — обіч кипариса, під яким ховаються вбивці, — місячне світло вузькою смугою падає на землю. Але стежка, що нею їхатиме приречений, проходить не там. Він має проїхати в тіні кипариса.

— Не вбивайте його одразу! — пошепки наказує Мігель Діас своїм поплічникам. — Він потрібен мені живий, десь на годину чи близько того. У мене з ним свої порахунки. Хапайте його і коня. То буде неважко, бо ми заскочимо його зненацька. А стане опиратися — пристрелимо. Тільки я стріляю перший.

Спільники обіцяють зробити все, як він каже.

Зараз вони матимуть нагоду довести це на ділі. Той, на кого вони чекають, уже спустився виярком і в'їхав під тінь великого кипариса.

— Кидай зброю! Злазь із коня! — кричить Койот, хапаючи коня за вуздечку, тимчасом як троє інших кидаються на чоловіка, що сидить у сідлі.

Той не чинить ніякого опору — не відбивається, не вихоплює ножа, не стріляє і навіть не озивається.

Перед ними чоловік, що рівно сидить у сідлі, всунувши ноги в стремена; вони хапають його за руки й за ноги — на дотик це звичайне людське тіло, але враження таке, ніби воно нічого того не відчуває!

Опирається тільки кінь. Він стає дибки, задкує і тягне за собою напасників.

Зрещтою всі вони опиняються поза тінню, на яскраво освітленій прогалинці.

Боже милосердний! Що воно таке?!

Напасники пускають коня, сахаються назад, і в усіх разом вихоплюється відчайдушний крик. То крик дикого жаху.

Ту ж мить їх наче вітром змітає з-під кипариса, і вони стрімголов мчать до заростей, де залишили своїх коней.

Мов знавіснілі, вони злітають у сідла і, чимдуж поганяючи коней, скачуть геть.

Вони побачили те, що вже сповнило жахом і інші серця, куди хоробріші за їхні, — побачили вершника без голови!

Розділ XLV

ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД

А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною?

Ось які запитання снувалися і в Койота, і в його нажаханих спільників. Про те саме запитував себе трохи раніш і переполоханий Фелім О'Нійл. Та після того, як він кілька разів ревно припав до обплетеного лозою бутля, в голові у нього так потьмарилось, що бідолаха на якийсь час позбувся свого жаху.

Такі самі думки опосідали й інших людей, що бачили вершника без голови, — оту сотню чоловік, які на чолі з майором вирушили слідами кривавого злочину. Перед ними та загадкова проява постала раніше і в іншому місці — миль за п'ять на схід від хатини мустангера.

Стоячи лицем до заходу, так що сонячне проміння світило їм просто в очі, вони бачили тільки обриси вершника й не могли розгледіти нічого такого, що навело б їх на думку про Моріса Джеральда.

Фелім же, навпаки, стояв до сонця спиною й дивився на схід, отож і побачив цілком досить, щоб упізнати у вершнику коли й не напевне свого господаря, то, безперечно, його подобу.

Такого ж висновку дійшли і четверо мексиканців, що знали мустангера на око, а вершника без голови побачили, в яскравому місячному світлі: на них те видиво нагнало не менше жаху, ніж на Феліма.

Вершники з пошукового загону хоча й не були так нажахані тим дивовижним явищем, але теж не знали, як його пояснити. Аж поки вершник без голови не зник з очей, ніхто не спробував висловити бодай якогось здогаду, коли не брати до уваги отого грубого жарту одного з прикордонних старожилів.

— Що ви на це скажете, панове? — спитав майор, звертаючись до людей навколо себе. — Мушу визнати, я просто не збагну, що воно таке.

— Може, це якась витівка індіанців? — озвався хтось. — Так ніби принада, щоб заманити нас у пастку?

— Коли так, то принада нікудишня, — зауважив ще один. — Не