Читати книгу - "Вершник без голови"

— Не думаю, що до цього причетні індіанці, — сказав майор. — Та, власне, й не знаю, що думати. А що скажете ви, Спенглере?

Слідопит мовчки похитав головою, здавалося, так само спантеличений.

— Чи припускаєте ви, що то перевдягнений індіанець? — не вгавав майор.

— Я знаю не більше за вас, майоре, — відказав той. — Напевне, щось воно таке, бо що б іще могло бути? Або то людина, або лялька.

— О, мабуть, таки лялька! — озвалося враз кілька чоловік з видимою полегкістю: таке пояснення їм цілком припало до душі.

— Хоч би що воно було — людина, лялька чи сам диявол, — мовив той самий прикордонний старожил, — я не знаю, чого б нам боятися піти його слідом. От тільки чи лишає воно по собі слід?

— Коли так, — сказав Спенглер, — то ми його побачимо. Слід, яким ми йдемо, тягнеться якраз у тому напрямі, принаймні скільки видно звідси. Будемо рушати, майоре?

— Авжеж. Така дрібниця не може відвернути нас від нашого діла. Вперед!

Вершники поїхали далі, хоча й не всі з однаковою охотою. Були серед них і такі, що, коли б їхня воля, залюбки повернули б назад. До них належав і Колхаун, що, тільки-но побачивши ту химерну прояву, виказав такий страх, якого не відбилося на жодному іншому обличчі. Очі його враз неначе оскляніли, губи побіліли, нижня щелепа одвисла, і він насилу стримувався, щоб не цокотіти зубами.

Коли б не загальне замішання, його стан напевне впав би в око іншим. Та всі дивилися тільки на таємниче видиво, а коли воно кінець кінцем зникло з очей і загін рушив далі, відставний капітан затримався й тихо поїхав серед задніх, не привертаючи нічиєї уваги.

Слідопит здогадався правильно: те місце, де з хвилину стояв вершник без голови, було якраз на шляху загону. Та, діставшись до нього, вони не побачили там ніяких слідів, наче то справді була примара!

А втім, пояснювалось це зовсім просто. На тому місці, де кінь з таємничим вершником повернув назад, і на кілька миль далі рівнину вкривав щільний шар білої ріні. Мисливці називали те пустище «крейдяною прерією». Подекуди камінці були зсунуті з місця й побиті, певно, підковами коня. Але ті ледь помітні. знаки розрізнило б лише око досвідченого слідопита.

Не стало видно й сліду, що ним загін ішов перед тим, — відбитків копит підкованого мустанга: рівниною нещодавно пробіг дикий табун, і розглядіти поодинокі відбитки було зовсім неможливо.

Вони могли б поїхати далі в той бік, куди поскакав вершник без голови. Дорогу їм показувало б сонце, а потім і вечірня зоря. Але їм був потрібен інший вершник — той, що їхав на підкованому мустангу, — і півгодини до смерку вони марно шукали його сліду, що загубився на білій рівнині.

Коли сонце сховалося за обрієм, Спенглер визнав, що слід утрачено остаточно. Загонові лишалося тільки повернутися до заростей і стати табором у підліску. Вирішили там заночувати, а рано-вранці знов шукати того сліду.

Та це їм не вдалося, принаймні в призначений час. Несподівана обставина змусила відкласти пошуки на-довше.

Тільки-но загін отаборився на ніч, як прискакав кур'єр з адресованою майорові депешею від командувача гарнізонів округи, чий штаб був у Сан-Антоніо-де-Бехарі. Депешу привезли до форту Індж, а вже звідти приставили майорові.

Прочитавши її, майор одразу ж дав наказ сідлати коней, і не встигли їхні боки обсохнути після недавньої їзди, як драгуни знов сиділи в сідлах.

У депеші сповіщалося, що команчі вчинили набіг на поселення поблизу самого Сан-Антоніо, за п'ятдесят миль на схід від Леони. То була вже не просто поголоска. Напасники вбили людей — дорослих і дітей, — підпалили їхні будинки. Майор дістав наказ надіслати до Сан-Антоніо скільки зможе солдатів. Тому так поквапно й знявся з табору драгунський загін.

Цивільні могли б і залишитись, проте дружба і навіть батьківська любов мусять скоритися перед необхідністю. Більшість людей вирушили на пошуки, зовсім не готувавшись, — тільки засідлали коней та почепили на плечі рушниці, — і тепер голод гнав їх по домівках.

Зовсім полишати пошуки ніхто не збирався. Ухвалили поновити їх, тільки-но перемінять коней і запасуть- ся всім потрібним. А тоді, як одностайно вирішили всі, шукатимуть, поки знайдуть.

Кілька чоловік залишилося зі Спенглером, щоб пройти слідом американського коня, — той слід, як гадав слідопит, мав привести їх назад на Леону. Решта вирушили до селища разом з драгунами.

Перш ніж попрощатися з Пойндекстером і його друзями, майор розповів їм про те, чого доти волів не розкривати: про калюжу крові, сліди навколо неї та висновки, які зробив з них слідопит. Не маючи змоги брати участь у дальших пошуках, майор гадав, що ті важливі відомості зможуть стати в пригоді для розкриття злочину. Він дуже не хотів кидати тінь підозри на молодого ірландця, з яким йому завжди приємно було зустрічатися в справах, проте почуття обов'язку переважило, і хоч сам майор не припускав, що мустангер міг учинити такий злочин, — чи, краще сказати, не вважав це за ймовірне, — проте мусив визнати, що деякі докази свідчать проти нього.

Та для плантатора і його друзів то була вже не підозра, а цілковита певність. Тепер, коли стало очевидно, що індіанці до злочину непричетні, вбивцею навпростець оголосили Моріса Джеральда.

У тому, що вчинено вбивство, ніхто не сумнівався. Розповідь Обердоффера давала початок тій страхітливій історії; повернення коня Генрі Пойндекстера без вершника і з закривавленим сідлом завершувало її. А те, чого в ній не вистачало, було дуже легко доповнено — почасти висновками слідопита, почасти здогадами та домислами.

Ніхто не завдав собі клопоту бодай більш-менш вірогідно визначити мотив злочину. Усе звернули на сварку Моріса Джеральда з Кассієм Колхауном: мовляв, свою ворожість до відставного капітана мустангер переніс і на родину Пойндекстерів.

У цьому міркуванні не було й краплини здорового глузду, але люди, що переслідують гаданого вбивцю, здебільшого не розмірковують про мотиви злочину — вони думають тільки про помсту.

З таким-от настроєм вони й роз'їхались, умовившись зустрітися наступного ранку, щоб знову вирушити слідами тих двох і шукати, аж поки знайдуть одного чи обох, живих чи мертвих.

Ті, що зголосилися допомагати Спенглерові, лишились там, де майор обрав місце для табору.

Їх було всього з десятеро. Вирішили, що більшого загону залишати не варто. Команчів у тих місцях тепер уже чекати не випадало, та й інших небезпек, що потребували б значних сил, також не передбачалося. А на те, задля чого їх залишали, цілком вистачило б