Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Авжеж. Але сліди від сліз так суперечили змісту, що незабаром я думав лише про останнє. Знову й знову запитував себе, навіщо ви принижуєте мене словом «дружба» і звертаєтесь до мене за титулом. Єдине пояснення, до якого я додумався, було страшним: я втратив ваше кохання.

— Не втратили. Однак хіба ми не можемо кохати на відстані?

Він підносить мою руку до своїх губ і ніжно цілує пальці.

— Хіба я можу робити це на відстані?

— Ні,— зітхаю я. Певно, він прагнув розсмішити мене, його обличчя хмарніє.

— Я засмучую вас. Я не бажав цього жодним чином. Якщо ви не дозволяєте мені битися за вашу репутацію, тоді я захищатиму її своїми вчинками. Що я маю робити?

— Я присяглася не залишатися з вами наодинці.

— Тоді ви не залишитесь: я відмовлюсь від задоволення бути з вами без нагляду. А на людях я не промовлю жодного слова, не зверну до вас жодного погляду, що змусив би баронесу де Рец незадоволено підняти брови, принаймні, якщо хтось спостерігатиме за нами.

Цього разу я таки сміюсь.

— А якщо не спостерігатиме?

— Тоді я зізнаватимусь вам у коханні й називатиму вас Маргаритою. А ви з усмішкою прошепочете мені: «Я теж кохаю вас, Генріху».

— Я кохаю.

— Упевненість у вашому коханні дозволить змиритися з новими застережними заходами.

 і-ні-ні! — голос Генрієтти лунає достатньо різко, аби Жийона визирнула із сусідньої кімнати. Я жестом наказую моїй тіні заховатися.

— Як ви можете бути такою жорстокою?

Обличчя Генрієтти суворе.

— Це ви жорстокі до себе і до мене, вашої подруги, яка лише намагається захистити вас від вашої власної дурості.

— Але ж ви передавали наші листи. Багато разів. — Я хотіла допомогти вам бути обережною, проте це вже неможливо. Увесь двір говорить про ваш роман із герцогом і мудрує, чим закінчиться ця історія. Мені не треба мудрувати. Я можу передбачити ваше майбутнє не гірше за її величність, яка стверджує, що має дар передбачення,— вона хитає головою.— Ваша мати безжально вб’є це кохання, а ви ще більше втратите її прихильність.

— Я не вірю в це. І Генріх теж не вірить,— відповідаю я з визовом.— Її величність розчарована відсутністю прогресу в перемовинах із португальцями стосовно мого шлюбу.

— І ви гадаєте, що її роздратування вам на користь? Неймовірно! — Генрієтта заламує руки.

— Ні! Як думаєте, чому Генріх залишив двір? Ми знаємо, що дали привід для небезпечного поширення пліток, і зараз не час виявляти його почуття до мене. Але це не означає, що слушна мить ніколи не настане,— очі моєї подруги залишаються суворими. А вираз її обличчя відверто іронічний. Я не в гуморі терпіти насмішки.— Лотаринзький дім — одна із найвпливовіших родин Франції,— кажу я з усією гордовитістю, на яку здатна.— Може, Генріх — представник молодшої гілки, але він, поза сумнівом,— майбутнє цього роду. Він герой останніх битв, і вся Франція захоплюється ним.

— Уся, за винятком тих, хто справді вирішує вашу долю: пані Катерини та Анжу.

— На нашому боці король,— випалюю я.— Ми з Карлом близькі. Я розумію його. Я втішаю його, якщо йому погано. Коли Анжу приєднається до армії, ми з Генріхом наблизимось до короля. Він любить мене і бажає мені щастя.

— Вам сімнадцять років, Марго, ви вже не дитина. Годі поводитися по-дитячому. Хіба його величність — щаслива людина?

Питання Генрієтти змушує мене згадати останні години, які я провела з Карлом. Він страждав від чергового нападу мігрені й потребував як моєї допомоги, так і допомоги Марі. Нещодавно мати завдала йому болісного удару: Анна Австрійська, з якою він був заручений, вийшла заміж за довіреністю за Філіпа Іспанського попри те, що мій брат першим просив її руки. Звісно, у тому, що сталося, не було провини Карла, але розлючена мати змусила його почуватися винним.

Генрієтта порушує тишу.

— Король не має влади добитися власного щастя через те, що її величність ним маніпулює. Невже ви гадаєте, що він може здійснити ваше бажання всупереч королеві?

Я не благатиму її більше. Я знайду інший засіб листуватися з Генріхом. І я не дозволю себе залякати.

— Я вірю його величності,— відповідаю я.— І вірю герцогу. Вони не розчарують мене, навіть якщо ви це зробите.

Генрієтта вибухає сміхом.

— Цікаво, чи похитнеться ваша віра, якщо я запитаю вас, куди пішла її величність сьогодні вранці?

— Я не знаю.

Це правда. Мати ретельно приховує, куди вона йде і від кого повертається. Вона може бути зі своїм астрологом або з метром Рене, який готує для неї як парфуми, так і отруту. Вона може бути на приватній зустрічі з іноземними посланцями. А може, вона пішла подивитися, як просуваються роботи в її улюбленому Тюїльрі під керівництвом архітектора Жана Бюллана. Я була щаслива мати вільну хвилинку для бесіди з Генрієттою і якось не замислювалася, чому нам надали таку можливість.

— Її величність відвідує хворого кардинала Лотаринзького,— повідомляє Генрієтта.

— І що? Це дуже християнський вчинок, який переконливо доводить, що навіть вона не може ігнорувати Лотаринзький дім.

— Ваш аргумент міг би бути вагомим, якби вона не відвідувала його таємно.