Читати книгу - "Кілька років зими"

Вітольд відвів друзів в одну із кімнат поруч із залою, де рівними рядами були встановлені акуратно застелені ліжка й невеличкі столики. Григір Заливаха одразу ввімкнув великий екран на стіні, де транслювалися останні новини.

— Дивіться, по-моєму, це показують Світи! — вигукнув він, вказуючи на екран, де щось горіло, вибухало і диміло.

— Так, вони показують наші перші сьогоднішні вибухи, — кивнув головою помічник Рема.

— А що ви підірвали? До речі, перший вибух врятував нас від страшного вбивці, який весь час переслідував нас. Він майже наздогнав нас вже тут, у Світах.

— Жало? Він уже тут? — підняв брови Вітольд. — Треба попередити Рема… А підірвали ми один із нових корпусів Зони Мороку, який ще не встигли наповнити бранцями. Гаразд, ви поки що відпочивайте, а ми повинні завершити розпочате.

— Хотів би я хоч одним оком поглянути на цю знамениту Зону! Стільки чув про неї різних жахіть, — сказав Григір.

— Можливо, ще побачите, — посміхнувся Вітольд і вийшов із кімнати.

Софія взяла Івана за руку. Вони кілька хвилин дивилися одне одному в очі, а потім вона запитала:

— Що ви зараз відчуваєте? Мені здається, ви чимось знову засмучені.

— Не знаю… Все це якось… дивно. Вся ця неймовірна подорож, цей убивця, той дід і його загадкове пророцтво про дітей, ці вибухи. І я все ще не розумію, яким чином можу повернути свій рукопис. Здається, я трішки заплутався. Можливо, мені, дійсно, треба перепочити. Та й всім нам це зараз вкрай необхідно. Але, щось все одно тривожить мене. Якесь недобре передчуття. І воно не дає мені спокою.

— У будь-якому разі, ми разом переживемо все, що випало на нашу долю. Тепер ми вже, як ніколи раніше, близькі до нашої мети. Залишилося трохи. Я впевнена, що все буде добре!

— Гаразд. Побачимо, чим все це закінчиться. Але я прошу вас бути поруч зі мною. Ви потрібні мені, особливо зараз. Дуже!

— І ви мені дуже потрібні… Обіцяю, що буду поруч, поки все це не закінчиться. І далі теж, якщо ви захочете… А поки що лягайте відпочивати. Здається, нам іще знадобляться сили.

Іван вдячно стиснув її руки і приліг на ліжко…

— Хапайте і в’яжіть їх! Нарешті ми упіймали цих небезпечних злочинців! — почув Іван крізь сон. Він розплющив очі і побачив над собою кількох військових у зелених шоломах і зі зброєю в руках. Його друзів вже закували в наручники і виводили з кімнати.

У яскраво освітленій залі, де кілька годин тому вони зустрілися з Ремом і підпільниками, було повно військових. Івана підвели до товстого генерала у великих круглих окулярах, який довго роздивлявся письменника, а потім з усього розмаху вдарив його в обличчя. Іван заточився і впав на руки численних охоронців позад себе.

— Так ось він який — знаменитий Іван-Казкар! Слабкий, безпомічний і кволий! Що ж, тепер ми влаштуємо тобі справжню страшну казку, головним героєм якої ти щойно став! — генерал витер кров зі своєї шкіряної пальчатки і зробив знак охоронцям, аби вони знову підвели до нього Івана.

— Не чіпайте його! Заберіть від нього свої брудні руки! — почувся десь позаду здавлений голос Софії.

— Та невже? У нашого героя є кохана? Все і справді, як у казці. Це докорінно міняє справу. Якщо є кохана, ми доб’ємося від нашого героя потрібної інформації набагато швидше. Ведіть її сюди!

Охоронці підвели до них Софію, яка пручалася і намагалася вирватися з цупких обіймів. Генерал взяв її за підборіддя і наблизив обличчям до себе. Обнюхавши жінку, ніби великий голодний щур, він лизнув її в щоку і розсміявся.

— Не смій торкатися її, потворо! Інакше я тобі горло перегризу і твої охоронці ніяк мені не зашкодять, — люто вигукнув Іван, спльовуючи кров з розбитої губи.

— О-хо-хо! Га-га-га! — продовжував реготати генерал. — Наш герой, і справді, надумав померти геройською смертю, як і личить казковому персонажу! Що ж, ми подаруємо тобі таку можливість, але трохи згодом.

Генерал подивився на зелений вогник, що вимогливо засвітився на великому комутаторі, який стояв поруч на розкладеному столі. Знявши трубку, він довго слухав, а потім нервово крикнув своїм помічникам:

— Відведіть цих персонажів до Зони Мороку, ми потім обов’язково продовжимо нашу милу бесіду… Підпільники з’явилися у третьому секторі, нас негайно викликають туди.

Охоронці виштовхали Івана та його друзів із зали і повели напівтемними коридорами. Гелій намагався опиратися, але його швидко приборкали кількома ударами гумової палиці. Врешті їх вивели до іншої великої круглої зали, яка закрученими галереями спускалася глибоко під землю. Скрізь на поверхах були залізні двері камер. Усміхнений лейтенант, що керував конвоїрами, підштовхнув Івана до найближчих дверей і наказав охоронцям відчинити кілька з них.

Іван побачив, як у цих одиночних камерах без вікон, у суцільному мороці сиділи якісь зарослі довгим волоссям, обірвані й худі люди, що при спалахах найменшого світла кидалися в куток, затуляли обличчя руками і