Читати книгу - "Марта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Учора, коли Маргарита вибігла у ніч із хати, вона й не підозрювала, що її шлях буде таким довгим і закінчиться лише біля суворого кремля Соловків.
Харків, 1934 рікНе з молитви ж на амвоні розіллюсь в підхалімаж. В усі дзвони земля дзвонить комунізмом — страшно аж. То і так все ясно, досить. Голод? Холод? Промайне... Вітром наскрізним проносить Жовтень в вічність і мене.
Олекса Влизько, «Сам», 1934Іван сидів за робочим столом і курив. Звої диму огортали його, немов ранковий туман. І справді, там, за стінами цього будинку, у супокої передсвітання поволі пробуджувалося місто. Але сонячне світло не проникало у стіни холодного підземелля.
Мушля попільниці була переповнена. Крім неї, на столі стояли тарілки з недоїдками й порожній гран-чак, хаотично лежали кілька тек зі справами, лист паперу, списаний дрібним нерівним почерком, і револьвер.
Важелезну свою голову Іван підпирав рукою. Пальцями відчував, як зворохоблено пульсує скроня. Невидющі очі нестерпно пекли, немовби хтось сипонув у них піску, і йому коштувало величезних зусиль тримати їх відкритими. Але як тільки він стуляв повіки, світ втрачав свою опору, а до горла підкочувався нудотний клубок. З нестримного потоку пам'яті зринали обличчя, голоси, які перепліталися із чимось іншим, здається, з хворобливими образами його неспокійних снів. Й Іван уже не в змозі був відділити одне від іншого. Час від часу його свідомість провалювалася кудись глибоко, розливаючи по всьому тілу приємне відчуття невагомості й пустоти.
Він спробував дослухатися до того, що діялося за товстими стінами цього будинку. Чомусь він був упевнений, що йде дощ. Але не життєдайна злива, не гроза, тріумф стихії, — а похмура мряка. Він уявив собі важкі хмари, які звисають над містом, тиснуть на скроні, падають тягарем на плечі, сковують ноги у ланцюги і хникають на запилені пішоходи дрібними краплинами.
Іван відкрив шухляду й дістав пляшку горілки. Ще вчора, він добре пам'ятає, вона була повною. Але чомусь зараз рідина заледве покривала денце. «Я ж зовсім не пив!» — з'явилася несподівано свіжа і бадьора думка, яка так само раптово загубилася у плині інших, млявих і хворобливих. Знеохочений, кинув пляшку назад.
Ним раптово опанував неспокій. Щось муляло йому, і він не міг збагнути, що саме. Який сьогодні день? Шосте чи сьоме? Ні все-таки сьоме... Сьоме липня! Це ж рік уже немає товариша Скрипника!
Іван понуро поглянув просто поперед себе, де на дерев'яному стільці без ознак життя напівлежала, напівсиділа подоба людини. Це був весь укритий синцями й задавненими гематомами чоловік. Лахміття, а не одяг, висіло на ньому кривавим струпом. Ліва рука, майже відірвана, звішувалася додолу.
Єдиною цілою частиною тіла цього покаліченого чоловіка була права рука, яка незграбно спиралася на стіл.
Іван оглядав труп зацікавлено, ніби бачив уперше. Так читає, наче когось чужого, письменник свій щойно надрукований роман.
Невже це його рук справа? Його, який хлопчиком цілий день плакав над своїм псом, що його забив п'яний батько. Здається, це було лише вчора, коли Іван, пригортаючи нерухоме тільце рудого дворняги, втік на пустир. І, сидячи у бур'янах, ридав ридма, захлинаючись від потоку задушливих сліз.
Іван, похитуючись, підійшов до дзеркала. Вивчав себе доскіпливо, а з-поза плеча зазирав іще не охо-лолий труп. З тріснутої поверхні люстра на нього дивилося червоними запухлими очима чиєсь чуже брезкле обличчя, покрите густою щетиною.
Колись, іще в часи революції, він знищував ворога, немов хлопчак бур'ян. Ним рухала ідея. Здавалося, вогонь боїв не лишив на його серці й дрібненького шраму. Але з плином років те, що у молодості здавалося йому дрібницею, набувало такої ваги, що змушувало прокидатися, згадувати, переживати знову й знову і прагнути забуття. Й маленький епізод перетворювався на невигоєну рану.
На війні ворог здавався йому декорацією до театрального дійства. Кимось без імені й історії. Але в теперішній його роботі все було по-іншому... Іван добре вивчив цього чоловіка, який зараз сидів позаду нього і муляв йому спину. Він був ще зовсім молодим, цей учитель української мови, дарма що за останні кілька днів він швидко посивів. Іван знав детально біографію свого підслідного, навіть ліпше за нього самого. У грубій течці на столі можна було прочитати і про звички, й про коло спілкування, і навіть про обставини знайомства з молодою дружиною.
Жінка вчора приходила і голосила під вікнами. Вона втратила сина після того, як пропало молоко, і щось зрушилось у її мозку...
Вони забрали її з двору, роздягнули догола, облили водою і наказали підписати зречення від чоловіка. Вона спочатку мовчала, викрикуючи щось беззмістовне, ніби тварина, а потім почала сміятися. Той регіт упереміш із нервовим гиканням досі відлунював у голові Івана.
Поруч із дзеркалом висів календар. Чоловік глянув на нього і знову згадав: сьогодні сьоме. Сьоме липня.
Гучний постріл розірвав тишу в кімнаті. Один навпроти одного, через стіл, сиділи два мерці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марта», після закриття браузера.