Читати книгу - "Нічний цирк"

Намет має чорні стіни, а посередині височіє велетенська сліпучо-біла споруда. Бейлі не може вигадати, як її назвати. Вона займає майже весь намет, залишаючи лише місце для помосту, що починається біля входу й закручується петлею навколо намету. Підлога вкрита тисячами білих кульок, схожих на мильні бульбашки.

Сама вежа нагадує кілька поставлених одна на одну, наче коржі в торті, химерних прозорих платформ, трохи схожих на хмари. Наскільки видно Бейлі, відстань між рівнями змінюється — десь можна пройти виструнчившись, а десь ледве проповзеш. Подекуди деталі споруди, здається, висять у повітрі, ніби збираються поплисти геть від центральної вежі.

І всюди комашаться люди. Висять на краях платформ, тиняються коридорами, видираються вище або спускаються нижче. Деякі платформи прогинаються під їхньою вагою; інші здаються стійкими й непохитними. Вежа весь час рухається — ледь помітно, наче дихає.

— Чому це називають лабіринтом? — цікавиться Бейлі.

— Побачиш, — обіцяє Прибамбас.

Вони йдуть доріжкою, що легенько похитується, наче пристань на хвилях. Бейлі дивиться вгору й мало не втрачає рівновагу.

Деякі платформи звисають згори на шворках або ланцюгах. На нижніх поверхах видніються довгі стовпи, що протинають кілька рівнів, але Бейлі не впевнений, що вони тягнуться аж до вершини. Десь шворки переплутуються й зав’язуються павутинням, а десь звисають, наче стрічки.

Діти зупиняються біля дальнього краю споруди, де доріжка підходить достатню близько, щоб можна було заскочити на якусь із нижніх платформ.

Бейлі підбирає із землі білу кульку. У руках вона виявляється яскравішою, ніж здавалася, і на дотик — м’якою, як кошеня. З протилежного боку намету люди кидаються ними, наче сніжками, але, влучивши в ціль, кулі не розпадаються, а м’яко падають на землю. Бейлі кидає свою та наздоганяє двійнят.

Щойно вони роблять кілька кроків спорудою, хлопчик розуміє, чому вона називається лабіринтом. Він чекав на стіни, повороти й тупики, але тут усе геть інакше. Платформи звисають на всіх рівнях — одні низько, на рівні його колін чи зап’ясть, інші простягаються високо над головою, складаючись у вигадливі візерунки. Цей лабіринт заплутується не лише в різні боки, а ще й угору та вниз.

— Побачимося пізніше, — кричить Прибамбас. Він заскакує на сусідню платформу й одразу видирається на наступну.

— Бамбас завжди одразу лізе на вершечок, — каже Крихітка. — Він знає тут усі найшвидші шляхи.

Бейлі з дівчинкою обирають неквапливий шлях, навмання стрибають між платформами, протискаються між білими мереживами шворок і обережно рухаються у вузьких переходах. Бейлі вже не знає, де тут край і як високо вони залізли, але радіє, що Крихітка більше не має такого занепокоєного вигляду, як на Звіздарі, вона навіть регоче, допомагаючи йому на складних віражах.

— А як ми зліземо? — урешті-решт запитує Бейлі, розмірковуючи, чи їм узагалі вдасться знайти зворотний шлях.

— Найпростіше — зістрибнути, — відгукується Крихітка.

Вона тягне його до замаскованого повороту, за яким видно край платформи.

Виявляється, вони значно вище, ніж гадав Бейлі, але так і не дісталися верхівки.

— Усе гаразд, — заспокоює його Крихітка. — Тут безпечно.

— Це неможливо, — заперечує Бейлі, обережно зазираючи за край.

— Нічого неможливого, — відгукується Крихітка. Вона всміхається і стрибає, лише в повітрі тріпотить вогняно-руде волосся.

Дівчинка зникає внизу, у морі з білих кульок, але вже за мить знову з’являється на поверхні та махає йому. Серед суцільної білизни її волосся видається червоною плямою.

Бейлі хвилинку вагається, пересилює бажання замружитися і стрибає. Ще мить — і хлопчик регоче, перекидаючись у повітрі.

Упасти в басейн із білими кульками так само приємно, як опуститися на хмарку: тут м’яко, світло та спокійно.

Коли Бейлі вилазить на доріжку, двійнята вже чекають на нього неподалік. Крихітка сидить на краю, звісивши ноги.

— Ми мусимо повертатися, — каже Прибамбас, витягаючи з кишені годинника. — Нам іще потрібно підготувати кошенят до наступного виступу, а вже майже північ.

— Правда? — лякається Бейлі.— Я й не знав, що так пізно, і вже мав бути вдома.

— Дозволь нам провести тебе до воріт, будь ласочка, — просить Крихітка.— Я хочу дещо для тебе роздобути.

Вони знову рушають вихлястими доріжками, прокладаючи собі шлях до воріт. Крихітка бере Бейлі за руку, щоб провести його крізь тунель між завісами, легко знаходячи дорогу в темряві. Коли вони виходять з іншого боку, натовп уже розійшовся, хоча кілька відвідувачів іще сновигають туди-сюди цієї пізньої години.

— Зачекай тут, — каже дівчинка. — Я зараз повернуся. — Вона біжить у напрямку каси, а Бейлі дивиться, як стрілки годинника наближаються до дванадцятої. За мить Крихітка повертається, несучи в руці щось сріблясте.

— Чудова ідея, Кри, — хвалить її брат, побачивши, що вона несе. Бейлі збентежено переводить погляд із брата на сестру. Дівчинка простягає йому сріблястий клаптик паперу, завбільшки