Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Танець білої тополі 📚 - Українською

Читати книгу - "Танець білої тополі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Танець білої тополі" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 80
Перейти на сторінку:
де й взагалі телефонного зв’язку немає?

З усього почутого Ніка вихопила тільки одне, дуже важливе для неї слово – «друзі». Значить, усе-таки друзі. Друзі! Друзі! Друзі!!! Сльози підступили до очей, залоскотали носа, піднебіння. Вона ж думала, що Лана до кінця днів не простить їй того, що сталося, навіть чути про неї вже не захоче. Хтось інший, мабуть, і справді не схотів би. Нацькувати собаку на відомого бізнесмена, кандидата в депутати… Це ж треба було додуматися! Можна уявити, скільки проблем після того виникло у Лани. Вона ж і так билася, як риба об лід, з отим собачим притулком. А після заяви Краскова його могли не тільки закрити, а й приспати навіки всіх чотирилапих у ньому. «Потерпілому» це тільки на руку, а для Лани – катастрофа. І все це через кого? Через неї, Ніку-недоріку. Коли вона нарешті навчиться керувати своїми емоціями, не реагувати так на всіляку несправедливість?

Але ж, Боже мій, як їй шкода було Віталика! Як шкода! Аж серце репалося. І Лану, і отих нещасних собак у притулку, і… себе. Ні, себе вона після того не шкодувала. Себе тільки звинувачувала і картала, її самоїдство після тієї втечі сягнуло апогею. Це вже пізніше, тут, у Старолісах, коли отой чоловік у секонд-хендівській футболці із зображенням групи «Skorpions» (так і не зізнався – Макар Величко він чи ні) грубо і безцеремонно виштовхав її за ворота… Коли він назвав її аферисткою і дав зрозуміти, що не знає ніякої Віри Величко і не хоче знати її, Ніки… Ось тоді вона відчула раптом жаль до себе самої, такий неймовірно гострий, аж несумісний із життям. А потім довга осіння ніч, проведена у старенькому човні на річці, холодні дрижаки, голодна нудота у шлунку, дивний сон. І оте височенне дерево на горі, що заворожило її, тільки-но вона на нього глянула з човна. Здавалося, що по ньому можна зійти на небо і втекти від цього жорстокого світу.

А жити, виявляється, варто. Бо в житті бувають і приємні несподіванки. Навіть дуже-дуже приємні. Це вони зробили таким щасливим голос Лани. Найперше, повідомила вона, Владислав Красков забрав з міліції свою заяву. Після розмови з Віталиком він, здається, ладен був навіть заприсягтися, що сам напав на бідного собаку і хотів його покусати. Хоча, по суті, це дуже близько до правди, бо нападав таки він. Отже, Ніка може не ховатися від пильних стражів порядку – вони не мають до неї жодної претензії.

Притулок дійсно має шанс отримати ґрант – Віталик «відкопав» в Інтернеті програму транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна, спрямовану на захист тварин, яку фінансово підтримує Євросоюз. Їхній проект уже пройшов перший етап конкурсного відбору. Це ще не перемога, але вже шанс на неї. І ще одна надія – на Міжнародне товариство захисту тварин SOS. Воно підтримує притулок для чотирилапих, створений Тамарою Тарнавською в Києві. Тією самою Тарнавською, яку навіть «коктейлем Молотова» лякали, щоб вона відмовилася від того, що стало для неї справою всього життя, і віддала зайняту притулком територію під мотодром. Але, слава Богу, серед українських жінок чимало міцних горішків. Можливо, SOS і їм допоможе.

А в місті тільки й розмов, що про затримання групи «чорних ріелторів», які вишукували самотніх людей, різними способами виселяли їх і продавали їхнє житло. У чорному списку і квартира Ніки. Щоправда, коли вона в неї зможе повернутися, невідомо. Мають спочатку провести розслідування, зібрати всі факти, а тоді вже відбудеться суд. Хай би Ніка хутчіше приїхала, замельдувалася до слідчого – її свідчення можуть також вплинути на рішення суду. Адже «чорні ріелтори» не просто вигнали з квартири, а й погрожувати викинути її з сьомого поверху, речі привласнили.

Ніка слухала і не відчувала ні злості, ні радості. Подумала: все відбувається за сценарієм, написаним кимось згори, і вона має бути вдячна тому великому сценаристові – за те, що і її зробив своїм персонажем, провів через випробування, дав можливість зробити свій вибір, може, десь і підштовхував до того вибору, а головне, що не полишав її у найважчі хвилини. Що було б, якби вона залишилася у міській квартирі? Ходила б далі на тусовки, убивала страх «веселими коліщатками», пливла за течією. Мабуть, варто було стільки пережити, перестраждати, щоб зрештою знайти друзів і однодумців, своє коріння, свій дім, свого Юрка і зрозуміти, що життя прекрасне.

– Ей, Ніко, ти де? Чуєш мене?

– Чую, Лано. Як там моя Димка?

– Димка полює на мишей і подружилася з усіма собаками. Здається, вони готові навіть визнати її за свого командира. Котенят ми віддали у добрі руки. Але давай-но про тебе, а не про кицьку з котенятами. Поки буде вирішуватися історія з квартирою, поки всі ті суди-пересуди відбудуться, можеш пожити у нас. Ми з Віталиком продали мою однокімнатну і хочемо купити двокімнатну – завтра йдемо дивитися. Ідея і реалізація – Віталикові. З нетерпінням чекаю тебе! Чуєш, Ніко? З нетерпінням! І Віталик буде дуже радий, він же тебе любить, як сестричку.

«Як сестричку…» Ніка проковтнула сльози й усміхнулася. «До зустрічі, братику! Сподіваюся, ти ще більше зрадієш, коли дізнаєшся, що я таки справді твоя сестричка». А дізнається він про це зовсім скоро, при першому ж їхньому побаченні. Щось стримувало, не дозволяло їй сказати про це раніше. Гордість? Страх? Невпевненість? Не хотіла бути бідною родичкою, яка раптом звалилася як сніг на голову. Боялася, щоб не подумали, нібито претендує на щось із маєтностей Краскова. Тепер можна сказати. Тепер вона не безхатько і не безрідна.

– Ні, це я запрошую вас до себе, – сказала. – Я влаштую вам такий банкет у своєму осінньому саду!

– У тебе є свій сад? – здивувалася Лана.

– А ще у мене є дідусь. Мій! Рідний! Його звати Левком. Він такий класний! Ти не уявляєш, Лано, який у мене дідусь!

– Як ти його знайшла?

– Приїдете –

1 ... 76 77 78 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танець білої тополі"