Читати книгу - "Не йди"

– А в яких ви були стосунках з померлою жінкою?

Це була звичайна людська цікавість, яку тільки підкріплював його однострій.

– Вона була моєю нареченою.

У сержанта були блакитні очі, він зробив гримасу, схожу на усмішку, стиснувши в зморшках свій бірюзовий погляд:

– Мої співчуття, – прошепотів він.

Одразу ж після цього в моїй кишені опинився папірець із безліччю печаток, а в руках купа речей Італії. Я вибрав їх, схилившись над багажником свого автомобіля просто перед лікарнею, під самим сонцем. Я відчинив її валізу й почав там ритися. Та не ламай собі голову, казав я сам собі, бери мерщій будь-що і йди.

Небіжчиків одягають зазвичай вдвох, але я захотів це зробити сам. Коли медсестра запропонувала мені свою допомогу, я лише похитав головою й попросив її залишити мене. Вона не стала сперечатися. Я помітив, що ніхто в цій лікарні вже не насмілювався сперечатися зі мною. Біль, який я щойно пережив, наводив жах і відлякував усіх.

Які ж швидкі ноги в смерті, Анджело, з яким старанням вона привласнює собі те, що на неї чекає. Італія була нерухома й холодна, як ліжко, як стіл, як будь-яка річ, що не має душі. Одягати її було не просто, мені довелося перевертати її на один бік, а потім на другий, щоб одягнути на неї блузку. Вона вперше не допомагала мені. А я насправді був невтішний, позаяк знав, що, якби в неї було хоч трішки життя, вона б мені допомагала. Вона б піднімала свої руки, які тепер були надто важкими й падали, б’ючись об металеве ліжко, не відчуваючи болю. Я просунув її руки в рукави, і тепер залишалося тільки застебнути ґудзики. Вона залишала мене саме зараз, коли я вже вмів кохати її і коли вона мене цього навчила.

Я дивився на її розширені груди, на соски, що звисали по різні боки. Соски були світлими й прозорими, немов тіла личинок. Риючись у її валізі, я випадково знайшов мішечок для коштовностей, у якому вона тримала нігті, що зрізала мені. Він лежав у моїй кишені, це був м’якенький оксамитовий мішечок верблюжого кольору. Я сховав його їй у долоні. Ось, тримай тепер свої коштовності, Італіє, ці пожовклі обрізки стануть піском разом із тобою.

Потім прийшов якийсь чоловік з такими ж темними окулярами, як і його костюм, на ньому були глянцеві черевики, якими він човгав. Він постукав і, не чекаючи на відповідь, увійшов у кімнату. Це був чоловік, який умів поводитися в таких жалобних ситуаціях, він був ненав’язливим, але рішучим. З мого інертного обличчя він одразу ж зрозумів, що за небіжчицю йому доведеться ховати й скільки болю в мені. Він ступив кілька кроків до ліжка, у нього розгорнувся піджак, під яким був чорний ремінь із позолоченою пряжкою, яка немов причарувала мене. Чоловік був бездоганним, як антична статуя, із зачесаним назад напомадженим волоссям на круглій голові, свій погляд він приховував за чорними лінзами окулярів, його рот здавався розрізом на обличчі. Він дивився на Італію, неначе зважував її. Італія була гарною. Вона зручно лежала на цьому смертному одрі зі скам’янілою красою на обличчі, без жодної тіні, без жодної низькості. Цей чоловік не міг не помітити її краси, доню, на тій відстані, на якій він стояв. Це був його предмет, і від кожного померлого він, без сумніву, чогось навчався. У нього був спритний погляд досвідченого кравця, людини, що вміє знімати мірки лише очима. Він швидко зробив свою справу. Вона була такою худою, що для неї вистачило б і дитячої труни, труна для дорослих була б марнотратством дерева. Я дивився на Італію очима трунаря, котрий мав зайнятися нею. І тепер мені здавалося, що ми з цим незнайомим чоловіком несподівано стали приятелями. Ми з ним стали людьми, об’єднаними однією думкою. Наші обличчя невідривно дивилися на одну таємницю. Його обличчя було прагматичніше за моє, проте вразливість була притаманна і йому, хоч вона й була прихована за бездоганно випрасуваним піджаком і темними окулярами.

Він поклав мені на плече руку, свою теплу руку, що лежала нерухомо. Мені була потрібна ця рука, донечко, хоча я цього й не усвідомлював. Я відчув, що мені стає краще. Це була темношкіра вольова рука мешканця півдня, яка тримала мене на землі. Здавалося, він казав мені, що треба залишатися тут, забути про все, не шукаючи сенсу в цьому мороку, який нас оточував. Він перехрестився, широко махнувши рукою, немов серпом шурхнув у щось невідоме. Я перехрестився теж, стоячи поряд із ним, немов неслухняна дитина перед священиком.

Ми з ним погодилися, що ще не час щось робити, що певний час вона має полежати так, перш ніж її покладуть у труну. Я не поспішав з цим, мені хотілося, щоб Італія полежала якомога довше так, не в труні. Сонце в небі світило там, за моєю спиною, за тим вікном, у яке я не наважувався більше глянути, тому що мене більше не цікавило, що за ним відбувалося. Я спостерігав нерухомість Італії тоді, коли світло спускалося на неї, а тіні відходили в темряву. І в цій тремтливій блакиті, що заповнювала собою кожен куток кімнати, тіло Італії перетворилося на виснажені останки. Я задрімав на стільці, уткнувшись підборіддям собі в груди. Уві сні я йшов за нею, вона була блакитного кольору й ледве проходила в мулистій воді якогось ставка до вантажного катера, можливо, поштарського, замочивши ноги до самого паху. Я чув шум води від її рухів тоді, коли вона намагалася ще трохи наблизитися до того пришвартованого човна. Вона тримала свої речі: сукню з легкої тканини в червоних квітках, що маяла на плечиках, і стілець, поставлений на стіл, який вона тягнула за собою по поверхні неглибоких вод цього ставка. На стільці не було нічого. Вона не була ні втомленою, ні засмученою, навпаки, сповненою ентузіазму, її волосся здавалося схожим на жабок у темряві.

Уночі хтось