Читати книгу - "Судний день"

Младанович покрутив головою.

– У місті багато шляхти, вони хочуть битися до кінця. Я не знаю, чи зможу їх переконати…

– А ти знайди слова, пане губернатор.

– Вони не послухають.

– Тоді загине багато людей. Не треба злити гайдамаків, бо коли вони у гніві, то ні я, ні Залізняк, ні сам дідько з пекла не зможе їх зупинити.

Губернатом знову покрутив головою.

– Шляхта Умані не здасть.

Гонта заскреготав зубами. Ех, велику помилку зробив Младанович, що вислав козаків із міста: було б уже по всьому. Натомість сотник мовив:

– Якщо до завтра не буде відповіді, гайдамаки почнуть штурм табору. Ти ж сам розумієш, губернаторе, що там довго не протримаються. І ще одне: якщо ти, чи хтось інший надумаєте скривдити моїх дітей, то не забувайте, що у вас також є діти.

Младанович і сам це розумів. Вони кивнули один одному, а тоді одночасно повернули коней і подалися кожен у свій бік.

Коли пан губернатор повернувся у місто, його тут же оточили шляхтичі. Було їх багато, всі озброєні, злі, готові до найгіршого.

– Що казав цей зрадник?!

– Чого хочуть хлопи?

– Дивуюся, як пан на місці не застрелив цього клятвопреступника!

Із таким гулом пани оточили губернатора. Младанович не знав, із чого почати. Він оглянувся на мури – там стояли хлопці із єврейської поліції: пейси стирчали з-під шоломів, а кольчуги одягнені поверх чорних лапсердаків. Ще далі стояли міщани: були безоружні, а біля брами згуртувалися жовніри – зовсім молоді хлопці…

– Ну, чого пан мовчить? Невже гайдамаки нагнали страху?! – продовжували напирати шляхтичі.

– Я не за себе боюся, панове! У місті багато цивільних, тисячі жінок і дітей. Гонта гарантував усім нам безпеку і охоронний супровід…

Запала мовчанка. Пани наче не відразу зрозуміли значення його слів.

– Що? Пан хоче здати місто смердючим хлопам?

– Ганьба!

– Ми не можемо ризикувати… – хтось намагався говорити розважливо, однак його тут же перекричали, зчинилася штурханина.

– Будемо боронитися!

– Поміч підходить!

– Нема ніякої помочі! Нас лишили напризволяще!

– Та як ви не розумієте, – доказував старий шляхтич, – Умань – ключ до всього Поділля! Так лотри до Львова дійдуть!

– Смерть схизматикам!

– Заспокойтеся, панове! Спокійно! Закликаю до спокою! – гукав губернатор, аж доки хтось із його почту не вихопив пістоля та не вистрелив вгору. Це трохи вгамувало пристрасті. Младанович гукнув:

– Якщо ми не підемо на умови гайдамаків, вони завтра підуть на штурм табору!

– То й що, – тут же гукнув хтось зі шляхти. – Зуби поламають! Табір добре укріплений, оборонці озброєні!

– Колії мають гармати!

– Колії мають гармати?

– Ні чорта бидло не має, тільки коси і вила.

– З ними Гонта!!!

Нагадування про козацького сотника викликало нову хвилю гніву.

– Клятий зрадник!

– Схизматська наволоч!

– Не дамося хлопам!

Младанович поволі, боком, почав виходити зі шляхетського оточення. Кілька десятків жовнірів і слуг оточили його і всі вони гуртом пішли геть від брами у напрямку ратуші. Губернаторові будь-що треба було з’єднати навколо себе всі сили в місті, що могли мислити більш-менш тверезо.

З одного боку, Умань була дуже добре укріплена і теоретично могла б витримати тривалу осаду. Здавати місто повстанцям дуже не хотілося: якщо навіть воєвода не покарає за таке рішення, то у шляхетських колах репутацію Младановича буде назавжди заплямовано.

Однак сувора правда життя криком кричала про те, що здаватися треба негайно, інакше багато людських життів обірветься. У таборі, як і в самому місті, людей було багато, однак вони більше заважатимуть обороні, ніж її підтримуватимуть. Навчених жовнірів катастрофічно мало. Як тільки табір впаде – повстанці зможуть відрізати місто від води річки Уманки – це і буде погибеллю Умані. І Гонта про це чудово знає.

Усі ці думки Младанович висловив своїм помічникам, коли вони усамітнилися у його кабінеті.

– Клята спека доб’є нас швидше, ніж москалі і гайдамаки, – мовивши це, губернатор промочив горлянку добрим ковтком вина.

– Що нам робити? – запитав один із ротмістрів.

Младанович почав ходити по кімнаті.

– У місті надто багато озброєної шляхти – ми не можемо піти проти них. Нам треба позбирати навколо себе противагу. Русини, євреї. Вони хоч і не такі войовничі, але їх багато. Через отців. Так, через їхніх священиків, равинів ми зможемо перетягнути ці громади на свій бік. Наскільки я розумію, вони воювати не хочуть.

– Але ж чи можна вірити Гонті? А якщо він і цього разу збрехав? – знову запитав ротмістр, і його тепер жваво підтримали майже всі.

Младанович похитав