Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– А-а-а! Яка!.. – захоплено промовив гість з вусами.

– Дійсно, краса! Казкова королівна! – додав гість другий.

– Не знав, що є така!.. Де вона взялася! – дивувався князь. – Навмисне ти ховав її від мене? – запитав суворо Бориса.

– Я не ховав, а так воно якось... Вона живе у вільній родині, мала бути одкуплена... – одповів ніяково Борис.

– Кажіть бо, князю, скільки вам за неї? – запитав квапливо гість з вусами.

– Пристану й я до торгу. Кажіть, князю, скільки вам? – причепився й другий гість, дивлячись ласо на Досю.

– Про непродажню річ не треба й розмови, – зазначив князь, дивлячись теж весь час на неї. – А може, вона тільки так раптово впадає в око, – запитав він ніби самого себе. – Ану бо ти, дурноголовий учений, що скажеш ти? – звернувся князь до Григора. – Ти ж бачив італійок і французок, знаєшся на дечому. Ану, що скаже твоє око про неї?

Забігали в Григора очі. Не знає він, що й казати: похвалити красуню – то віддати князеві, а огудити – віддати Борисові. І він надумав щось, зважив швидко.

– Що ж, скажу, – почав, наче знехотя, Григор, роздивившись на Досю, мов знавець на коня. – Ля-натурель... Ля-бланш... Холодна кров. Блискуча амальгама. Краса русальчина. Не варта особливої уваги.

– Отаке саме й я хотів сказати. А запитав тебе, щоб знати, чи ти тямиш, – зазначив князь Григорові. – Холодна кров. Вона вся, мов крижина. І вродиться ж таке холодне й мармурове, – пояснив він гостям. – На ж, дівчино, оцього папірця віднесеш до замку і віддаси управителеві, Фрикові Карловичу. Дивися ж, щоб нікому, – сказав він Досі, віддавши папірця. – А ти вже підеш, коли я вирушу. Ще встигнеш побратися з крижиною, сказав він Борисові, коли Дося пішла.

Самко помітив, що Дося, взявши папірця, непомітно для всіх зиркнула швидко на Григора, вловила його зір, мов побалакала з ним очима.

На леваді з’явилася запряжена шістьма кіньми карета, з машталіром попереду, огрядним кучером на козлах і прислужником на задку, в супроводі дванадцяти озброєних вершників.

– Налий! – сказав князь Петруні. – Шпагу! – звелів Григорові.

Григор кинувся подавати шпагу, що висіла в середині альтанки, і, біжучи, знову зачепив боком край столу.

– Ти щось чудний якийсь сьогодні... Збентежений чогось ти, – зауважив князь Григорові, коли він подав йому шпагу. – Дивися за ним, Петруню, назирай як слід. Цей дурноверхий учений з не дуже безпечних. Коли він, бува, щось таке, то замкнути його в льох. Він, мабуть, щось надумав, – підозріло подивився він на Григора.

– Угадали, ваша ясність, – одверто признався Григор. – Ніяк неможна вкритися від вашого ока. У мене є велика провина перед вами...

– Провина?.. – запитав князь. – Я так і знав, бо ти неначе не в собі чогось. Ну-ну, яка провина? За каяття половина кари.

– Замислив я був, ваша ясність, напитися досхочу. Хоч украсти думав, а напитися, – з каяттям признавався Григор.

– Так воно й є. Уже ніщо не вкриється від мене. Усіх бачу наскрізь, – говорив задоволено князь. – Даси йому напитися гаразд, – звелів він Петруні. – Хто п’є, той зла не мислить. А вас, мої шановні гості, прошу пробачити мене, що мушу вас залишити нагально. Справу закінчити без мене. Може, я й проґавив трохи, та вже таке в мене слово, – говорив він, прощаючись з панами й сідаючи в карету.

Карета рушила, за нею охоронники на конях, а услід пішли й пани-гості з Борисом, балакаючи про куплений товар. На леваді лишилися Григор, Петруня, дідки-прислужники, Самко з Марком та дівчата.

– Петруню! Ясний князь дозволив мені пити! – весело говорив Григор.

– Отож ти пам’ятай велику їхню ласку. А ти такий невдячний. Вони, наші милостивці, все знають, бо не дурно ж їх постановив Господь над нами, рабами нікчемними, – почав Петруня.

– О, Петруню! Хіба ж я не розумію, що Бог над царем, цар над паном, а пан над нами, – промовив побожно Григор, сміючись очима.

– Еге ж, еге ж, – задоволено погодився Петруня, навіть посміхнувся лагідно, з’явивши ще дужче свої жовті ікли. – Ану, до двору, кози! – гукнув він до дівчат.

Не дуже поспішаючи й нерадісні пішли дівчата.

– А ви, волхви... ви підете від нас... Тепер уже ви вільні... – сказав бурсакам Григор, і очі в нього зробилися сумні.

– Та хтозна як. Думали йти були, а потім надумали, щоб зостатися та ділити вашу долю, – промовив Самко. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився Марко.

– Ділити нашу долю? – перепитав радісно Григор.

– Яку це долю ділити? – запитав підозріло Петруня.

– Яку? Чудний ти, Петруню. Ти ж, мабуть, даси їм теж смикнути медку?

– Ще б я не дав. Нехай сідають та