Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Петруня хотів був піти в’язати Яська та, побачивши, що Григор стоїть нерухомо, і собі зупинився.

– Я вам кажу! – гримнув князь на прислужників, але вони мов заклякли на місці. – Ну, ви, знавці, – звернувся він до бурсаків.

– Е, ні! У ньому лютий дух сидить... – одповів Самко. – Чи так, Марку?

– Атож. Той дух такий, – підтвердив Марко.

– Стерявся він? – запитав з полегшенням князь.

– Мій розум при мені! – твердо зауважив старий музика, бачачи, що він уже дійшов до краю, що далі вже нікуди. – А що, лихі кати? Я вам не дурник, ні? Ха-ха-ха! Сміюся ж я з вас. І вам у неситі ваші очі жбурляю блазенське вбрання, – викрикнув старий музика і, зірвавши з себе з голови капелюха із дзвониками, жбурнув на стіл, а сам швидко пішов і зник за кущами.

– Він або стерявся, або йому життя набридло, – сказав князь.

Зрозуміли прислужники, що Яськова пісня тепер уже одспівана: князь не подарує образи.

Прийшов Борис і сказав панові, що зараз прибуде карета.

– Щоб ти мені піймав лихого пса Яська та взяв його на ланцюга, – наказав князь Борисові. – Ще не забудь, щоб усипали різок Петруні та оцим шкарбунам, – вказав він на дідків-прислужників, – по двадцять п’ять, а Григорові – півсотні за те, що вони злякалися дурня Яська.

– Дякую своєму ясному князеві за науку, – промовив покірливо, уклонившись князеві, Петруня.

Уклонилися й дідки-прислужники.

– Сто тридцять разів рівно буде в мене отакої науки! – сказав жартливо Григор.

– Блазень! – посміхнувся князь з Григора. – Нехай знавці простують собі, куди схочуть, – сказав він Борисові.

– Насмілюся сказати, ваша ясність... – почав був Борис.

– Ти знову про знавців? – перебив незадоволено князь.

– Ні, ваша ясність, проситиму вашої ласки для себе. Вас учора я просив і ви сказали слово... звеліли нагадати вам, – казав, уклоняючись, Борис.

– Коли я сказав, то повинно так бути. Чого тобі саме? – запитав князь.

– Хотів я одружитися та... – недоказав Борис і замовк.

– Вона не йде? Не хоче? Примусимо її, – сказав твердо князь.

– Ні, ваша ясність, ні... Прошу вашої ласки дати наказа на папірцеві, щоб у дворі спарували нас без ґвалту, – прохав Борис.

– Ось воно що? Упіймати хочеш рибку? Чия ж вона така цяця й непокірна? – зацікавився князь.

– Вона млинарева дочка нерідна.

– А, це ось тут? Піди її поклич, – звелів князь Григорові.

– Я слухаю... Я вмить... – промовив стурбовано Григор і, пробігаючи біля столу, зачепив ліктем пляшку.

– Мов з ланцюга зірвався! – буркнув князь услід Григорові. – А ти чого стоїш? Пиши наказа до Фрика, – звелів Борисові. – Побачимо, який у тебе смак, яку обрав собі за дружину. Ти в мене заслужив найкращої. Нехай би глянули на нас оті чужинці, що звуться лихими феодалами, вони б побачили, як ми шануємо своїх рабів достойних! – звернувшись до гостей, промовив князь.

– А так, щирий раб достойний нагороди, а лукавий – кари, – погодився гість.

– Ось і мій щирий раб, – сказав другий гість, указуючи на чолов’ягу, що стояв оддаль.

– А йди сюди, Данилко! – гукнув гість свого раба.

Підійшов, кланяючись, держачи в руках шапку, чолов’яга з хитрим обличчям, присадкуватий, зодягнутий у нову чумарку, з нагаєм за поясом, напевно прикажчик.

– А що, Данилко, ти вже намітив, яких нам брати? – запитав пан.

– Намітив, милостивий пане! Завтра зженемо їх на майдан, а ви передивитеся своїми ясними очима, – одповів прикажчик. – Як подивитися, то путні люди, особливо дівчата, є парубки нічого собі, а є тендітні. Кволих отут менше, ніж на Сіверщині, – додав він.

– О, в мене товар хоч куди, – похвалився князь. – Доброго заводу, з колишніх козаків-наддніпрян.

– Поженемо, Данилко, позавтра надвечір, а поки ще не будемо їх займати, нехай переплачуть, пересумують та звикнуть думкою, що треба йти, куди женуть. А князь дають нам на допомогу своїх псарів, – казав пан.

Данилко вклонився панам і пішов.

– Давай підпишу, – сказав князь Борисові, коли той кінчив писати наказ. – А там уже Фрик Карлович знає, що робити. Він у мене такий, що враз одружить. Дружись, дружись, готуй мені достойних прислужників, – говорив жартливо князь; мабуть, він згадав пророкування волхвів.

– Ось і вона! – сказав Григор, прийшовши з Досею, що від хвилювання то блідла, то червоніла знов.

– Вона?! А підійди-но ближче, – сказав