Читати книгу - "Книга забуття"

Лариса помітила Зоїні сльози.

— Чого ти? — Обійняла її.

— Чогось мені шкода стало. — Зоя часто закліпала; сльозини бриніли на її віях, зривалися і, оминаючи лице, капали долу.

— Чогось чи когось?

—І когось теж.

— Кого ж тобі шкода? — допитувалася Лариса.

— Усіх, — відповіла Зоя.

Однак те, що хвилює мене, не вкладається у воєнні категорії. Над світом упродовж кількох років нависла явна, відчутна тінь Сатани, але навіть ті, на кого вона тоді лягла, нині, здається, забули про це.

Можливо, вони змогли вижити тільки тією мірою, якою змогли забути?..

― Я прийшов, — голосно повідомляю.

― Привіт! — Вигулькує з кухні Дайта.

Відставивши ув боки мокрі руки (стає схожа на пташку, котра збирається здійнятися в повітря), нахиляється до мене, щоб поцілувати.

— А снайпер наш де?

— Зостався в дворі з хлопцями погуляти. Дай, будь-ласка, шмату — колеса витерти.

Так, я сиджу на інвалідному візку. Якщо я досі про це ще не обмовився, то з тих самих причин, із яких не вказав, у що взутий або якого кольору на мені штани — нагоди не було. Хоч слід визнати, що в письменницькій роботі багато важать не тільки голова, а й сідниці (у голові може бути купа ідей та сюжетів, але якщо ваша дупа не відзначається посидючістю, лаврів ви на цій ниві не пожнете), а відтак і місце, на яке ця задниця примостилася, — від його комфортності безпосередньо залежить продуктивність письменницької праці. Щодо інвалідного візка, то він для писання текстів не менш придатний, ніж, приміром, крісло в стоматологічному кабінеті, але, скажу відверто, це не те сідалище, якому варто робити рекламу.

— Як ваші успіхи? — запитує Дайта.

— Влучили у все, що було.

― Ти дитину краще в шахи навчив би грати, — каже дружина, і в її словах мені чуються знайомі з дитинства інтонації. ― Було би більше користі.

Це слова з репертуару нашої бабусі. Чи то пак бабусі нашого Міки, яка за сумісництвом є моєю мамою. Дайті не притаманне моралізаторство. Гадаю, репліку вона запозичила, аби не видаватися бездіяльною на тлі інтенсивного нарощування домашнього мілітаризму.

— Здається, Андрій Вознесенський писав, що «зі всіх, хто стріляє, лише Амури безкорисливі», — відповідаю ухильно.

— Хтозна, — уже звичним своїм тоном каже Дайта. — Хтозна.

І вона права.

Особисто я Амурам довіряю не більше, ніж бородатим дядькам зі зброєю.

Ще минулого року ми з Мікою взяли собі моду ходити до тиру. Переважно стріляє Міка, я роблю лише по три постріли — для розминки і для прикладу. Тепер син стріляє без промахів, а спершу було без влучень.

— Я не знав, що треба одне око заплющувати, — пояснював пізніше свої минулі неуспіхи.

— Я ж тобі розказував і показував…

— Так, — підтверджує син. — Але я все одно не знав. Я думав, що більше бачиш — а два ока більше ж бачать, ніж одне, — то краще вціляєш.

— У логіці тобі не відмовиш.

Міка не починає уточнювати значення слова «логіка», як це робить зазвичай, коли в розмові з ним я використовую «дорослі» слова, а приймає сказане як похвалу й негайно ж повертає її мені у вигляді компліменту:

— І тобі не відмовиш.

Продовжує тему:

— А я бачив, коли одна дівчинка стріляла, то обидва ока заплющувала.

Я навіть бійців бачив, які стріляють із заплющеними очима.

— Дивна якась дівчинка, — зауважую. — Це тільки цілуються із заплющеними очима.

Міка невдоволено морщиться:

— Ну-у, тату!

Проте тут таки виявляє цікавість:

— А з одним заплющеним оком можна цілуватися?

— Навіть бажано, — кажу я. — Інакше недовго й жабу поцілувати. Чи ще яку страхолюдину. А стріляти із заплющеними очима просто небезпечно, можна ненавмисне в людину влучити.

Міка пильно дивиться на мене.

— У тирі чи на війні?

— За тир не знаю, а на війні не дозволено ненавмисно в людей стріляти.

— А навмисно?

— Навмисно — скільки завгодно.

— А в тебе навмисно чи не навмисно стріляли?

Шкребу щоку.

— Це добре запитання. Але річ у тому, що в мене на нього немає такої ж доброї відповіді.

— А погана відповідь у тебе є?

― Поганих відповідей у мене — ціла фабрика.

— У мене теж більше поганих відповідей, ніж хороших, — чесно зізнається Міка. — Тату, а чого бабуся не любить, коли я граюся автоматом чи пістолетом?

— У неї особиста неприязнь до зброї.

— Як це?

— Усі знають, що зброя — річ небезпечна. Але зазвичай це загальне знання, можна сказати, теоретичне. А бабуся знає про це з власного досвіду.

— Але ж вона не була на війні.

— На війні був її син. А це ще страшніше.

— Хай би була тебе не відпускала. Вона ж твоя мама, ти її слухаєшся…

Чи був я тоді достатньо слухняним сином, таким як Девід Рокфеллер? Не знаю. Але безсумнівно те, що моя мама — не мама Рокфеллера.

Девід Рокфеллер у мемуарах написав: «Безумовно, мама довго боялася заводити зі мною ту розмову. Але вона м’яко, проте впевнено висловила свої погляди: Сполучені Штати мають силою захистити наш шлях розвитку, тому придатні до військової служби чоловіки мають самі йти в армію добровольцями.

Не треба чекати мобілізації. Це — наш „обов’язок“. Я пам’ятаю, як