Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

День згасав. Вогнище на якому готували вечерю козацька старшина й посланці, вже ледь жевріло. Кволий вітрець часом здмухував попіл з-над жару і тоді в обличчя людей хлюпало теплою хвилею. Не вгадувалося вогню також біля двох наметів з протилежного берега потоку.

Німець щось сказав до румуна й вони підвелися. Тоді перемовилися кількома словами, й алхімік звернувся до старшини. Обоє кивнули на знак згоди. Коли ті відійшли, Сасько пояснив Потурнакові:

— Румун попрохав узяти його в Січ. Ми погодилися. Які з них будуть козаки — хтозна. Але вченість їхня не завадить козацькому війську. До того ж хлопці вони товариські. Ніде так не пізнається людина, як у мандрах, надто коли небезпеку звідусіль очікуєш. Не критимусь, Потурначе, — натерпілись ми, коли перетинали Кучманський шлях. Не так за себе, як за посланців… Намагалися вислати на кілька верст попереду отих, що втекли, але вони не погодилися. Тоді зголосилися німець з румуном. Вони й були нашим дозором… Чого всі рвонули, коли ти ніби виріс посеред степу? Бо ми хоч і перетнули невільницький шлях, але від нього не так далеко від’їхали. Подумали, може, десь у степу й причаївся загін кримців. Сам розумієш — після того, що ви накоїли в Туреччині…

Озвався Нечипор:

— Це добре, що Ілія напросився в Січ, бо він знає, куди ми їдемо, а відтак, крім нього, нікому буде виказати таємницю посланців Рудольфових.

Потурнак також підвівся, але не поспішав іти. Тоді мовив:

— А якщо оті повернуться? Ну, що втекли… То саме лихо. Вони припнули були мене поглядом до землі, міцніше ніж мотузкою. І не тільки мене, а й мого коня. Такого я ще не звідував. Якби не Оникій…

— Авжеж то чорти, — погодився Сасько, — і автодафе для них вигадали. Але втішмося тим, що врятували двох чесних людей. Ми з паном Нечипором і посланцями дійшли згоди, що подорожні їдуть з нами до кордону з Річчю Посполитою. А ще ми домовилися, що крайня межа — ось цей байрак, а далі — хто куди. Бо вже за байраком, прямо на Схід — Січ, за два-три дні ходу.

— Вони не повернуться, — сказав Нечипор. — Оникія побояться.

— Мабуть що, — мовив стомлено Потурнак. — На добраніч, панове старшино.

…Петро прокинувся, коли вже сіріло, але табір посланців зник. По них не залишилося жодного сліду. Навіть місце багаття, доволі таки велике, присипали землею і прикидали пожовклою травою. Тільки вгадувалися відбитки підків біля потоку, які вели в густий чагарник на схід.

На узвишші, яким вони їхали вже півдня, не зустрічалося ні пагорба, ні балки, де можна було б причаїтися на відпочинок. Тим часом південним вітром нагнало важкі хмари, які ось-ось мали розрішитися дощем чи снігом. Потурнак потягнув за повід, і кінь, що біг неквапливою риссю, спинився.

— Діставаймо, Саво, накидки з клобуками, — сказав, зіскочивши з коня. — На сніг погода…

— Може, перепочинемо? — спитав Приблуда. — Та по шматку коржа…

Замість відповіді Потурнак звернувся до Наталки:

— Дістань, серденько, з сакви коржі й оливки — підкріплятимемося в дорозі… Зупинятися тут не можна — ми як на долоні.

— То, може, коней пришпоримо, — сказав Сава. — Щоб скоріше покинути рівнину.

— Ні. Поїздка тільки тоді надійна, коли кінь сам обирає, яким плигом йому бігти. Наші конячки біжать так, як бігають їхні родичі тарпани. Вони не стомлюються, і в лиху годину на них можна буде покластися.

Потурнак погладив по шиї свого бахмата, спішився, тоді поплескав його по коліну і став оглядати копито — кінь слухняно згинав нога за ногою. Так він зробив з усіма кіньми.

— Буває, колючка увіп’ється або копито пошкодиться…. Адже коники не підковані.

— Ти з ними — так лагідно, ніби в них є душа, — зауважила Меланія.

— Бо таки є. Поглянь-но, очі які розумні… І в тих овечок, яких я зарізав, була душа. Я попрохав у них пробачення перед тим, як пустити під ніж. І в оливках, які ви їсте, і в зернах жита, що з них борошно змололи, була душа. Тільки ось люди, на жаль, не всі її мають або ж — іще гірше — наділені душею скаженого звіра.

Дівчата накинули плащі поверх шерстяних хусток, що укутували їх до самих колін. Коли ж натягли на голови клобуки, то стали схожі на ординців. Петро оглянув їх, на чорних низеньких конях, з усіх боків, вдоволено посміхнувся.

— Погнали, — сказав.

Два десятки возів з добром, харчами та кормом для коней рухалися цілиною, притрушеною снігом, на якій ледь угадувалися сліди дороги. Валку супроводжували дві сотні козаків.

Богдан Микошинський, який разом з осавулом Нетудихатою та двома соцькими очолював обоз, випростався на стременах, вглядаючись у обрій попереду, а тоді озвався до осавула:

— Якщо мені пам’ять не зраджує, за отими пагорбами мусить бути вибалок, а в ньому ручай. До сутінок устигнемо. А там розкладемо шатра та заночуємо.

— Дні короткі, — зітхнув осавул. — Миколая, либонь, у дорозі будемо святкувати.

— Встигнемо, — сказав гетьман. — До Костянтинова[32] тиждень ходу.

Якийсь час їхали мовчки, дослухаючись