Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Зніміть цей портрет.

— Не розумію, навіщо? — Ганс поглянув на неї з острахом. — Гізхен, це ж…

— Зніміть негайно!

— Добре, я зніму, — згорбившись, слуга пішов по драбину.

— Стійте!

Ганс зупинився. Вона обпекла його злим поглядом сірих очей.

— Я сама. Ідіть відчиняйте ворота.

Камердинер покірно пішов до виходу. Гізела скочила на диван, рвонула важку позолочену раму, але міцний крюк не піддавався.

— Прокляття! — шепотіла вона пересохлими від хвилювання губами. — Зараз прийде Геро, а я…

Гізела з усієї сили рвонула раму і, втративши рівновагу, випустила її з рук. Портрет упав на паркет, скло розлетілося на скалки. Гізела боляче вдарилась коліном об стілець.

— Хай тому чорт… — несподівано голос її урвався. Вона забула про біль.

На порозі дверей, що вели на кухню, стояв живий Герберт фон Глевіц. Гізела скам'яніла. Дивилася на батька застиглими від жаху очима. Він підійшов до неї, злий і рішучий. Вона відступила на крок і заплуталась каблуками у важкому шлейфі вечірньої сукні. Сірі очі батька пожовкли від люті. Ще мить — і його важка рука злетіла над її обличчям. Повіки Гізели склепилися від жаху, вона вся знітилася, зіщулилась, чекаючи удару.

— Геро фон Шульце-Геверніц! — тремтячий, схвильований голос прозвучав як пересторога. І одразу ж почулися швидкі впевнені кроки.

— О, у тебе гості, — ні краплі здивування в голосі.

Вона розплющила очі. Геро всміхався.

— Знайомся, це мій батько, — ледве чутно промовила Гізела.

Але Шульце, здавалося, не помітив її хвилювання.

— Дуже приємно. Ми вже встигли познайомитись.

Професор підняв з підлоги розбитий портрет і, не сказавши ні слова, вийшов. Тільки тепер Гізела помітила його жовте, неголене обличчя, якийсь старий, обпалений на спині плащ і брудні черевики. Шульце дивився йому вслід, посміхаючись. Потім обняв Гізелу за оголені плечі.

— Все гаразд, Гізі, заспокойся. Сьогодні ми будемо веселитися.

Вона похилилась йому на груди і заплакала.

— Ну, заспокойся і зараз же всміхнись, — голос його був суворий. Шульце наказував. — Треба тримати себе в руках, кохана. Ми не любимо сліз, нам більше подобається усмішка, ну, — він легенько струсонув її за плечі і поцілував.

Вона спробувала всміхнутися.

— Отак краще. А де ж наші дами? — Шульце одійшов до стола, налив чарку вина і подав її Гізелі. — Випий.

Рука у неї тремтіла, плечі здригалися, але сліз уже не було. Гізела перехилила чарку і поставила її на стіл.

Геро поцілував її в губи. Відчувши на вустах присмак терпкого рейнвейна, сказав усміхаючись:

— Тепер я знову пізнаю свою Гізі. Ти маєш смак доброго вина, дівчинко. — Він підвів її до дзеркала. — Приберися. Скоро прийдуть гості.

— А хто має бути?

— О, це сюрприз.

— Геро, не муч, скажи, — просила вона, поправляючи зачіску.

— Не можу, дав слово американського офіцера.

Вона кокетливо надула губки, але Шульце не звернув на те уваги. Стояв поруч з нею перед широким дзеркалом і обсмикував новенький мундир з підполковницьким погоном на плечі. В мундирі він здавався молодшим років на десять, і коли б не сиві скроні та досить велика пролисина до потилиці, йому можна було б дати років тридцять п'ять — сорок, не більше.

До кімнати зайшла Ютта. На ній було скромне біленьке платтячко і білі туфлі на високих каблуках. Кілька разків голубого намиста обвивали шию. Вона кивнула Геро і байдуже пройшла повз Гізелу до стола, так ніби виконувала неприємний обов'язок. Шульце крадькома спостерігав за нею в люстро. Кожного разу, коли він бачив цю струнку дівчину з очима, схожими на клаптики неба, коли чув пахощі її золотого волосся, голова йому йшла обертом. Сьогодні Ютта здалася йому ще красивішою, ніж минулого разу. Від її гнучкої постаті, граціозних рухів, оповитих сумом очей віяло прихованим жаром. Геро відверто розглядав дівчину.

— З тобою вітаються, — почув він сухий, невдоволений голос Гізели.

— О, фрау Сабіна, прошу вибачити мене, задивився на вашу дочку. Проте мушу визнати, що сьогодні ви найчарівніша, — Шульце поцілував жінці руку.

Сабіна Штіллер скосила довгасті темно-сині очі на Гізелу. На підмальованих губах її блукала невловима поблажлива посмішка. «Жодній з них не можна віддати перевагу — обидві красиві, як голлівудівські зірки», — подумав фон Шульце. Він поглянув на Гізелу. В її очах палахкотів злий зеленкуватий вогонь. «І якого чорта я зв'язався з цією дикою кішкою? Та вже не довго чекати. Скоро я розв'яжу собі руки…» Шульце удавано ніжно всміхнувся.

— Гізі, чому не грає музика? Адже ми зібрались веселитися. Правду я кажу, фрау Сабіно?

Сабіна була з ним згодна. Вона не приховувала своєї симпатії до цього енергійного німця в американській військовій формі. Спочатку їй не дуже сподобався його зв'язок з Гізелою, однак, придивившись пильніше до їхніх стосунків, вона зрозуміла: це не що інше, як флірт. Фон Шульце-Геверніц людина впливова, і від нього можна мати неабияку користь. Це Сабіна відчула сьогодні, коли джип привіз великі ящики з продуктами. Як міняються часи. Хіба колись вона зважала б на такий дріб'язок — два ящики бекону?

Сабіна підійшла до радіоли, поставила пластинку. Кімнату наповнили звуки бравурного маршу. Високий голос почав викрикувати слова заспіву до Хорста Весселя[12]. Сабіна похапцем зняла пластинку і з острахом поглянула на американця, що сидів на дивані біля Гізели. Він був заклопотаний якоюсь неприємною розмовою і, здається, не чув ні музики, ні слів.

— Там ще є гімн африканського експедиційного корпусу генерал-фельдмаршала Роммеля. Знаєш, цей — «Ми йдемо по