Читати книгу - "Загнуздані хмари"

Повітря, напоєне пахощами квітів, було гаряче, як дихання хворого.

Сидіти за столом важко. Так би й покинула книжки, розляглася б десь біля прохолодного струмочка і лежала б нерухомо-сонно, як розморена сонцем ящірка!

Але Піфагорова теорема розворушує Ніну.

— Ти таки природний математик, Ніно. Дивись, уже і сон твій зник. А я, навпаки, зовсім сплю.

І Алкад комічно розплющив очі, і без того великі, а вони немов самі стулялись від непереможної втоми.

— Ну, ясно, мабуть, не спав зовсім, писав вірші.

— Так… Грав на скрипці і потім трохи щось… склалося.

Рум'янець опалив засмаглі щоки юнака. Довгі вії сквапно заховали в глибінь очей раптову зніяковілість.

— Мені дуже подобаються, Алько, твої вірші, але чи не скажеш ти мені все ж таки, чому квадрат гіпотенузи…

— Безсовісна! Ти мстишся за черепні кістки, які не хотіла вчити. Але чи то безсоння, чи спека сьогодні зробили мій мозок в'ялим, як дохла риба.

— Брр, що за порівняння! А ще поет!

— Це спека, Ніно… Поглянь на Біма!

Жовтий Бім справді лежав на підлозі, як мертвий, розкинувши лапи, хвіст.

— Знаєш, Ніно, тварини прекрасно завбачають погоду. Бім буває смутний і лінивий перед бурею.

— Ти теж тварина, отже…

— Не смійся, Ніно, я справді буваю якийсь чудний перед змінами погоди. Слухай, я сьогодні не спав і під ранок чув розмови татка з твоїм дядею Толею…

— Ну і що?

— Твій дядя справжній стратег. Він хоче урахувати всі можливі небезпеки, що можуть звалитись на ВВЕС. У Катинського з татком відбулася ціла «нарада» про смерчі.

— Про смерчі? — здивувалась Ніна. — Хіба вони тут бувають?

— О, — сказав Алкад, — зараз, навесні, у найкращу пору пустелі, ти ще не знаєш, що то такс. Але пізніше ти переконаєшся, що це досить неприємні гості. До того ж вони з'являються так несподівано. Недаремно мій старий дід-скотар зве їх «відьмами пустелі». Вони йдуть з піщаними бурями. Власне, бувають у нас не справжні смерчі, а просто вихри пилу. Вони виникають від шаленого нагрівання повітря. Тоді здіймається течія, що лютує, вирує, крутить гвинтом. Уявляєш, який це повітряний кратер! Зрідка бувають і справжні смерчі — родичі отих американських торнадо, що знищують цілі селища, випивають озера. По правді кажучи, я їх боюсь, отих смерчів, вони…

— Заторохтів! — засміялась Ніна. — Ти сьогодні заважаєш мені працювати. Маленький хлопчик не спав, бо йому снилися страшні відьми. Хлопчик занепокоєний, він вірить у сни і не хоче вчитись…

— До чого тут сни? — заперечив Алкад, проковтнувши Нінине глузування. — А коли б ти пережила таке, як я? Знаєш, коли я був зовсім малим, я вперше поїхав з мамою до діда Джулдуза. Їхній аул був тоді кочовим. Навесні вони осідали біля якогось такира і пасли худобу по квітучих горбах, поки спека не випалювала все. Тоді вони мандрували далі на північ, у степи. Мені тоді все дуже сподобалось у діда — його чай, ласощі, якими він мене частував…

— При чому ж тут смерчі? — нетерпляче перебила Ніна. Вона не любила слухати, якщо дія в якійсь історії розвивалась надто повільно.

— Стривай, Ніно, — продовжував Алкад. — Це зовсім недовга історія. Я грався сам у кибитці з собачам, коли раптом з пустелі налетів смерч. Я пам'ятаю тільки метушню, крик. З шумом щось упало на кибитку. Притиснувши собача до себе, я відчув, що ми кудись летимо, потім я втратив свідомість… Нас віднесло з кибиткою в сипучий бархан, і я тільки якимсь дивом не вбився. Після того я довго боявся «відьом пустелі». І досі, треба сказати, їх недолюблюю.

— Бідненький! — співчутливо сказала Ніна. — Тобі жити б не в Кара-Кумах, а в скляному місті, такому собі місті, де не буває ні вітрів, ані смерчів. Під скляним ковпаком!

Лихо! Вона глумилася з нього, ця дівчина, подібна до хлопчиська! Алкад почервонів, ображений. Чудна, вона думає, що він не зміг би відповісти теж… ущіпливо. А може б і справді не зміг! Ця вітер-дівчина, прилетівши до пустелі, за короткий час навчилась поводитися з ним, як з дурним хлопчиськом. А він ще… (коли б вона тільки знала!) ночами писав про неї вірші!

— Ну чого дивишся, як ображений баранець? Треба до діла братись!

Алкад покірно взявся до геометрії. «Піфагорові штанці», ще раз розшифровані Ніною, були подолані, незважаючи на спеку.

… А все ж таки припікає! Навіть додому йти ліньки!

Ніна забрала книжки і позирала на Алкада, вже втихомирена, без посмішки. Розморені спекою очі дивилися просто сонно.

Жовтий Бім, зовсім понурий, насилу підвівся, як хворий, і поплентався до басейну. За хвилину почулось його жадібне хлептання.

— Яка воно температура?

— Ти не йди! Прогляньмо показники. І я тобі покажу нові прилади. Знаєш, ми цими днями зробили дещо нове.

Алкад і Ніна вийшли на майданчик метеорологічної станції. Гаряче повітря струменіло перед очима, переливалось, як поверхня води. В його струмках скриньки з приладами гойдались, мов баржі на воді.

Діти зійшли нагору. Човники анемометрів бігли теж ліниво, наче й вітер приспала мертва спека. Він ніби й не курів пісками, пустеля лежала жовта, спокійна, непорушна. Яскравими барвами зелені, квітів, будинків мерехтіло на сонці зелене селище. Закинута високо-високо, спокійно висіла в повітрі ВВЕС, невтомно працюючи швидкохідними крилами. Недалеко від неї літали дві крилаті комашки: то Ялинка привчала Гордія Семеновича до роботи на стрибунах.