Читати книгу - "Емілі виростає"

Уявляю собі, в якому душевному стані перебуває зараз Евеліна Блейк!

На першу пропозицію я пристала, а Спілці з холодною чемністю відписала, що відмовляюсь од честі належати до неї.

Я — членом Спілки? По тому, як торік отримала чорну кульку? Ніколи, нізащо!

7 жовтня 19…

Сьогодні в нашому класі запанувало велике пожвавлення. Доктор Гарді повідомив нам, що до Шрусбері приїжджає дядько Кетрін Дерсі, професор Мак-Гілл; професорові спало на думку призначити нагороду за найкращий поетичний твір, написаний учнем чи ученицею вищої школи. Твір повинен містити від двадцяти до шістдесяти рядків і його слід подати до першого листопада. Відтак почала гарячково ритися в книгах «від Джиммі» — зрештою, зупинила свій вибір на «Дикому винограді». Це мій другий щодо мистецької вартості вірш. Найкращим є «Пісенька про шестипенсову монету», але «Пісенька» складається лише з п’ятнадцяти рядків, а подовжити її, не зіпсувавши, мені не вдасться. «Дикий виноград» потребує деякої правки. Є там два чи три вирази, які викликають застереження. Не відповідають моїй думці достеменно, а інших знайти не можу. Шкода, що не можна придумати кілька нових слів, як це полюбляла робити в листах до батька. Тоді я витворювала слова і вигадувала словосполучення в міру потреби. І тато зрозумів би їх, якби читав колись ті листи. Але судді… Маю побоювання, що судді не зрозуміли б або поставили мої слова та вирази під сумнів.

«Дикий виноград» повинен отримати нагороду. Це не марнославство і не зарозумілість! Це усвідомлення. Коли б нагороду вручали з математики, її отримала б Кетрін Дерсі. За красу — мала б отримати Хейзл Елліс. За красномовство — Перрі, за дикцію — Ільза, за малювання — Тедді. А за поезію — тільки Е. Б. Стар!

Сьогоріч ми вивчаємо Теннісона й Кітса. Я люблю Теннісона, проте щось мене у ньому дратує. Він гарний (хоч не прегарний, як Кітс) — його артистизм є досконалим. А втім, не дає нам змоги забути про свій артистизм ні на мить — ми, читачі, безнастанно його відчуваємо. Ніколи не дозволяє захопити себе ні почуттям, ні пристрастям — неначе гірському потокові. Ні, його натхнення плине спокійно між добре впорядкованих берегів і старанно виплеканих садів. Та як би ми не любили сади, — незмога нам дивитися на них безперервно, від часу до часу ми відчуваємо потребу майнути кудись у місцину незайману, дику. Хто-хто, а Емілія Берд Стар полюбляє такі вилазки, чим незрідка засмучує рідних.

Кітс аж переповнений красою. Коли читаю його вірші, мені перехоплює подих, я відчуваю розріджене гірське повітря, буревій, що забиває дух, чи спокій, суворий спокій верхогір’я.

Але деякі з його поезій вкидають мене у розпач. Пощо ми докладаємо таких зусиль — у кращому разі створити те, що вже створене було до нас?

Та інколи натрапляю на твори, які справляють мені розраду, наприклад, вірш про безсмертя, вістоване нам «голосами». Це — правда, глибока правда. Маємо дослухатися до наших внутрішніх голосів, йти за їхнім велінням, всупереч байдужості, яка часами нас огортає, наперекір усім сумнівам і зневірам. Ті голоси допровадять нас до звершення, яким би воно не було.

Нині я отримала чотири повернених рукописи. Недобрий день, день поразок! «Голоси» ледве доходять до моїх вух крізь гамір щоденного життя. Але невдовзі я їх почую — почую неодмінно. Ще коли я дала обітницю, що братимусь нагору, допоки не осягну найвищої альпійської вершини і там на камені викарбую своє імення.

Треба спинатися і спинатися!

30 жовтня 19…

Вчора перечитала мої «Хроніки старого саду». Тепер, коли тітка Елізабет скасувала обмеження в галузі моєї літературної праці, я можу свою книжку трохи поправити і вдосконалити. Просила пана Карпентера, щоб він прочитав її, але вчитель відказав так:

— Дівчино, не годен я блукати в хащах цих сторінок, бісерним почерком списаних. Очі мене підводять. Тут, бачу, ціла книжка. Дитино, за десять років писатимеш книжки — не раніше!

— Я мушу вправлятися! — заперечила з обуренням.

— Вправлятися, вправлятися… Хай так, але не випробовуй цих вправ на мені. Я-бо вже старий, насправді — занадто старий, дитя моє… Охоче прочитаю оповідання, коротеньке оповіданнячко — вряди-годи! Але дозволь мені, немічному старому, не читати твоїх книжок.

Що діяти? Запитати Діна — хай скаже свою думку? Але Дін одно сміється з моїх літературних амбіцій, доброзичливо і приязно, одначе сміється! А Тедді вважає чудовим усе, що я пишу, отже, й він не може бути мені критиком. Цікаво, чи знайдеться видавець, який візьметься надрукувати «Хроніки». Я бачила книжки подібного роду, не набагато кращі від моєї.

11 листопада 19…

Нинішній вечір я провела, «обтинаючи» такий собі роман для пана Тауерса. Його заступник придбав право передруку нудного, треба визнати, англійського роману, який почав виходити в «Часі», коли пан Тауерс був відсутній. Повернувшись, він одразу зметикував, що роман, страшенно розтягнений, можна друкувати за принципом «далі буде» впродовж усієї зими. А все ж доручив мені скоротити текст. Я заходилася скорочувати немилосердно, викидаючи всі любовні діалоги та сцени, — вилучила майже три чверті любовної лінії з усією рішучістю, на яку була спроможна. У наслідку роман став коротшим щонайменше на чверть. Нехай небеса змилосердяться над душею безталанного романіста, який одразу мав написати свій твір у теперішньому, скороченому вигляді.

Минуло літо, минула осінь. Минули швидко, наповнені подіями і переживаннями. Щовечора спостерігаю червоне, криваве призахідне небо з фіолетовими смугами. Сьогодні крізь яскраво підсвічений оболок видніє зоря, що видається мені спасенною душею, котра співчутливими очима дивиться на нашу долину сліз та горя, на це чистилище для грішних душ, що тяжко беруться вгору під час своєї земної прощі.

А чи наважилась би я показати попереднє речення панові Карпентеру? Ні, не наважилась. Є в ньому