Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

В Сергія волосся стало дибки.

— Хто це… Вамбо?..

Дівчина рівним голосом одповіла:

— Остання з торішніх наречених Великого Духа.

Ці слова були вже добре відомі Ряжанці. Але він не владен видобути з себе ані згуку. Він лише пильно вдивлявсь у її ясні сумні очі, намагаючись збагнути, хто ця дівчина. Він здолав себе нарешті спитати:

— Танго щаслива?

Однак вона не второпала відразу. Раніше розуміла вираз його обличчя, відтінки голосу. Але голос нічого не промовляв, очі не відбивали змісту запитання. Сергій і сам не впізнав свого голосу. Проте дівчина відповіла саме те, чого й домагався:

— До наступних дощів Великий Дух Сонця візьме до себе й Танго.

Сергій із жахом відчув, наскільки вони чужі одне одному. Він любив цю дівчину й лише тепер остаточно збагнув, яка вона далека й недосяжна. Власне, такою Танго була завжди. У цю мить Ряжанка міг би заприсягтися, що ніколи її не розумів. І йому раптом стало так шкода себе. Він почувся геть самотнім у цьому осоружному світі.

Од'їхавши від скелі, Сергій мимовільно озирнувся. Імла порідшала й здійнялась угору. На самісінькому вершечку чорного громаддя маячіла маленька біла постать. Вона схилилась навколінця, обернута не в той бік, звідки в каламутному сповитку визирала невиразна пляма сонця, а туди, де на холодних сивих хвилях гойдався вутлий човник. Сергій дививсь на ту постать, і на очі йому накотилася сльоза…

У таборі Сергія зустріло якесь незвичне пожвавлення. Люди сиділи навколо вогнища й про щось перебалакувалися. Технік Мігуель хтозна й нащо підвівся й почав старанно обтрушувати зі штанів сухе листя. Ряжанка нічого не міг уторопати, але не допитувався.

— Утік земляк ваш, сеньйоре начальник, — сказав Буено.

— Утік? Ну й хай. Не вистачало ще сушити голову над отим нікчемою.

— Утік верхи. Взяв кобилу ось у цього хлопця.

Сергій лише тепер помітив, що цибатий малоукраінець Панас, той самий, що колись співчував Коляді, стоїть трохи осторонь і мне в руках стареньку вуздечку.

Виходить, допекло-таки невдасі-вбійникові. Сумління прокинулось…

Ряжанка навіть не спитав у цибатого, як його звуть. Він узагалі не знав жодного малоукраїнця на ймення. Сказав тільки Буенавентурі, щоби під час розрахунку відшкодував тому вартість коня, й мимовільно подумав, що за такі «заробітки» та самовільне підвищення платні страйкарям, певно, набере в Горбатюка боргів на цілий рік.

Але, зробивши з десяток кроків у бік свого намету, він негайно забув про це. Йому взагалі не хотілося ні про що думати. Хай воно сказиться! Оце «благо», яке різнить людину від тварюки, — їй-бо, тільки шкодить.

Діставши з лантуха плескату пляшку, Сергій сів у наметі й довго сидів, спершись лобом на холодне скло. Згодом повільно відкоркував ячмінне віскі, цокнув горлечком по зубах і пив нахильці доти, поки в грудях забракло повітря.

А вранці від настирливого торсання ледве прокліпався. Над ним нахилився Буено й тривожним голосом жебонів:

— Та прокиньтеся ж, сеньйоре начальник! Десь ділась наша куля!..

Сергій схопився, мов ужалений, — де той і хміль зійшов.

Буено насилу встигав ухилятись від гілля, яке цьвохкало по виду. У схроні було порожньо, тільки порозкидане гілляччя, яким Сергій з Буенавентурою щільно вкривали золоту кулю, та два з трьох протирадіаційних костюми лежали жужма осторонь. Свіжо прорубана стежка вела до потічка. На незайманому ґрунті виднілося дві вервечки кінських слідів: одна від річки, друга — до річки. Сергій з Буенавентурою кинулись туди, але в березі сліди зникали. Піщане дно потічка по-змовницькому не видавало злодія. Пісок був чистий…

Сергій сів над майже пересохлим Червоним струмком, не знавши, що й думати. Кроків за п'ять мовчки смалив цигарку Буено.

У готельній кімнаті було затишно й незвично. Крізь навстіж розчинене вікно долинав одноманітний гомін зливи. Хвилі вітру то здіймалися, то знову вщухали, а дощ періщив, мов з рукава. Рвучко гойдалося в денному пів-мороці лискуче пальмове листя, й важкі краплини вицимбалювали на ньому колискову пісню, од якої млосно стулялись повіки. Сергієві було трохи ніяково лежати у м’якій постелі на слизьких, аж рипучих від крохмалю простирадлах. Останній місяць він день і ніч мерзнув. Тільки наївний або дурень міг припустити, що в тропіках цілий рік — літо. Якби вони попотяглися стільки під он такою зливою по бездоріжжі джунглів, одразу змінили б свою думку про «земний рай».

Зливи наздогнали геологів у дорозі. Ще добрий тиждень місили люди густу червонувату багнюку, змоклі й лихі, розлютовані на білий світ. Скільки разів на день доводилось долати розлиті киплячі ріки, аби обминути жахливі наноси та підступні страхіття осипів — деррумбосів, які поперегороджували всі схили в горах, усі видолки й стежки. Й щоразу, напинаючи важкі від вологи намети, люди з жахом думали, що було б, коли б оця злива заскочила їх ще там, унизу, в непролазних хащах!

Караван експедиції проточивсь на багато кроків уперед. Спочатку, позадиравши догори голови на верблюдячих в'язах, сторожко переступали кощаві лами. За ними плентались виморені погоничі, позапинані у наскрізь промоклі пончо, насилу переставляючи обважнілі від болота ноги. Метрів за сто услід їм гуркотіли два трактори, тягнучи на буксирі нещасного джипа. Машина сковзала й раз у раз погрожувала зірватись у прірву, через те Буено не дозволяв сідати нікому: він, мовляв, ще парубок, і за ним діти не плакатимуть. Кволий Мігуель чипів поруч із трактористом, а решта людей, кленучи вголос і дощ, і природу, і того, хто все це вигадав, пленталась іззаду, тримаючись на поважній відстані од підступного джипа, який міг і сам у безодню стрибнути шкереберть і прихопити людину з собою.

Експедиція вирушила додому за три дні після того, як зник Матвій Коляда. Сергій послав був навздогін трьох мисливців, але старий Освальдо повернувся, з чим і пішов: на жодній із знайомих йому стежин не виявлено підозрілих слідів, тим паче кінських. Матвій зник, наче випарувався.