Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Всi? Нев­же всi? Ма­ло ж ви знаєте нас, ко­ли так, - одка­зав вiн бу­цiм по­кiй­но.

Попадя гля­ну­ла йо­му у вi­чi, пильно гля­ну­ла… Ще хвили­ну - i вiн, пев­но, не ви­дер­жав би її па­лю­чо­го пог­ля­ду; та во­на одс­ко­чи­ла вiд нього, пi­дiй­шла до Пис­ти­ни Iва­нiв­ни й за­то­рох­тi­ла про щось iз нею… Йо­го сер­це зра­зу так не­стя­м­но за­би­ло­ся.

"Ану, по­тя­гаємо­ся, чия-то вiзьме", - по­ду­мав вiн, скребу­чи бо­ро­ду.

Тут по­ча­ли­ся хрес­ти­ни. Усi ос­та­ли­ся в гос­тин­нiй, тiльки ха­зяй­ка з по­па­дею вий­шли в ди­тя­чу.

- Не по ку­мi ку­му виб­ра­ли, - про­мо­ви­ла во­на, за­зи­ра­ючи у вi­чi Пис­ти­нi Iва­нiв­нi.

- То, бач­те, го­ло­ви­ха. Обiй­ти якось бу­ло нi­яко­во. Зна­єте на­шi зви­чаї, - вип­рав­ля­ла­ся Пис­ти­на Iва­нiв­на. - А кум - наш квар­ти­рант. По­па­дя ма­ла щось ска­за­ти, та тiльки очи­ма заг­ра­ла.

- Ваше ймен­ня? - чер­во­нi­ючи, спи­та­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

- Наталя Ми­ко­лаївна, - од­мо­ви­ла по­па­дя. - Тiльки ви ме­не так не зо­вiть, зо­вiть пря­мо На­та­ша. - I во­на ки­ну­лась об­нiмати та цi­лу­ва­ти Пис­ти­ну Iва­нiв­ну.

"Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гу­ля­ти та в кук­ли гра­ти, а не по­па­дю­ва­ти", - по­ду­ма­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

Пiсля хрес­тин чо­ло­вi­ки од­рiз­ни­ли­ся у дру­гу ха­ту, за­сi­ли за кар­ти. Жiн­ки зос­та­ли­ся з од­ним ку­мом у гос­тин­нiй. Пис­тина Iва­нiв­на час­то ви­бi­га­ла то по ха­зяй­ст­ву, то до дити­ни. Сек­ре­та­ри­ха з го­ло­ви­хою бiльше мов­ча­ли, слу­ха­ли, як то­рох­тi­ла по­па­дя з Гри­го­рiєм Пет­ро­ви­чем; а во­на нi на хви­ли­ну не вга­ва­ла: то гу­ди­ла по­ряд­ки ту­теш­нi, то зга­ду­вал­а гу­бер­нiю i зiт­ха­ла. Гри­го­рiй Пет­ро­вич iшов їй нав­па­ки - дра­ту­вав, пе­ре­чив; а во­на, ко­ли не ма­ла що одказ­ати, то сва­ри­ла­ся на нього своїм ку­лач­ком. Яка во­на хо­ро­ша бу­ла в то­му гнi­ву! При­пух­лi ус­тоньки, мов ро­же­ва квi­тонька, розк­ри­ва­ються, бли­щать бi­лi та рiв­нi зу­бе­ня­та, що­ки кри­ються крас­кою, а очi го­рять-па­ла­ють.

- Циндря то во­на цинд­ря, а ди­вiться, яка врод­ли­ва ду­же, - про­мо­ви­ла го­ло­ви­ха на ухо сек­ре­тарші з су­ду.

- Що та вро­да? - од­ко­пи­лив­ши гу­бу, од­ка­за­ла та. - Хi­ба на те, щоб дру­гим на шию вi­ша­ти­ся? Чи ба­чи­те, як заг­рає!

- I сра­му їй не­має, - увер­ну­ла Кни­ше­ва жiн­ка. - Ра­да, що до па­ни­ча до­па­ла­ся: то­рох­тить, як та по­рож­ня боч­ка. А до нас, не­бiй­сь, то й за­цi­пи­ло їй.

Тут са­ме Пис­ти­на Iва­нiв­на клик­ну­ла на­щось Гри­го­рiя Пе­т­ро­ви­ча. По­па­дя, зос­тав­ши­ся са­ма, по­вер­ну­ла­ся до жi­нок.

- Ви не ску­чаєте? Ми тiльки з Гри­го­рiєм Пет­ро­ви­чем i го­воримо, Го­ло­ви­ха ззир­ну­ла­ся з своїми то­ва­риш­ка­ми.

- Та тiльки ж вас i чут­но, - про­шеп­та­ла Кни­ше­ва жiн­ка.

- Ми на вас, сер­денько, див­ля­чи­ся, ра­дiємо, - уїдли­во про­мовила сек­ре­та­ри­ха з су­ду.

- Давайте у хван­та гра­ти, - крут­ну­ла­ся по­па­дя.

- Нi за що нам хва­та­ти­ся, - з ус­мiш­кою од­ка­за­ла голови­ха­, а її то­ва­риш­ки за­ре­го­та­ли.

- Не хо­че­те? - спи­та­ла по­па­дя.

- Не хван­та­ли­ся ми змал­ку, а на ста­рiсть пiз­но учи­ти­ся, - зно­ву про­мо­ви­ла го­ло­ви­ха.

Попадя за­ко­пи­ли­ла гу­бу i, прой­шов­ши­ся по гос­тин­нiй, по­вер­ну­ла в ха­ту, де чо­ло­вi­ки у кар­ти гра­ли.

- Бачили, як но­сом зак­ру­ти­ла, - штовх­ну­ла сек­ре­та­ри­ха го­ло­ви­ху.

- З'їла об­лиз­ня! - про­мо­ви­ла Кни­ше­ва жiн­ка.

- Менi у хван­та гра­ти… - обiз­ва­ла­ся го­ло­ви­ха i, схилив­шись на­бiк до сек­ре­та­ри­хи, за­ких­ка­ла; та, див­ля­чись на го­ловиху, со­бi за­ре­го­та­ла­ся. Товс­тi та круг­лi, во­ни, на­че ка­вуни тi, хи­та­ли­ся то на той, то на дру­гий бiк, од­на од­ну штов­ха­ючи: ши­ро­кi їх об­лич­чя вiд ре­го­ту ще бiльше шир­шали, зай­ма­ли­ся крас­кою, по­ли­ва­ли­ся слiзьми; збо­ку су­ха й дов­гоб­ра­за Кни­ши­ха, на­че дов­го­но­са во­ро­на, ди­ви­ла­ся на них i со­бi якось кис­ло ус­мi­ха­ла­ся.

Тим ча­сом по­па­дя пi­дiй­шла до чо­ло­вi­ка.

- Що, ве­зе то­бi? - спи­та­ла во­на, при­пав­ши на йо­го пле­че.

- Ве-е-зе-е! - роз­тяг той. - Он шле­ма з'їв. - I за­ре­го­тав­ся.

- Бiда з ба­тюш­кою, - обiз­вав­ся сек­ре­тар су­ду, - усiх обi­грає.

- Присядьте ли­шень до ме­не, чи не при­не­се­те щас­тя, - за­щебетав Книш, по­ри­ва­ючись по­да­ти їй сту­ла. По­па­дя, по­дякувавши, сi­ла.

- Свате, сва­те, - пос­ва­рив­ся на Кни­ша сек­ре­тар з су­ду, - он сва­ха ди­виться.

- Завидно ста­ло? - од­ка­зав Книш, зда­ючи кар­ти i схиля­ючись до по­па­дi.

- Жiнко! Се ти про­ти ме­не? - увер­нув i пiп.

- Я всiм щас­тя при­не­су, усiм, - ус­мi­ха­ючись, то­рох­тi­ла по­падя. По­ки кар­ти зда­ва­ли, прой­шло кiлька хви­лин мовчан­ня. З гос­тин­ної тiльки до­но­си­ло­ся глу­хе ка­хи­кан­ня.

- Бач, на­шi со­бi там не дрi­ма­ють, - обiз­вав­ся сек­ре­тар з су­ду. По­па­дя по­вер­ну­лась по­ди­ви­ти­ся, хто ре­го­че. В го­стиннiй хи­хи­кан­ня стих­ло. а на по­ро­зi во­на вздрi­ла Гри­горiя Пет­ро­ви­ча.

- Будемо й ми в кар­ти гра­ти, - за­ще­бе­та­ла до нього.

- Хто ж бу­де?

- Ви, я.

- У вi­що?

- У но­са.

- Як то - у но­са?

- Карти, кар­ти! Да­вай­те кар­ти! - зак­ри­ча­ла по­па­дя, уска­куючи в гос­тин­ну, i усi­ла­ся бi­ля не­ве­лич­ко­го круг­ло­го сто­лика.

Григорiй Пет­ро­вич роз­шу­кав кар­ти. Швид­ко мi­ша­ючи їх, во­на ще­бе­та­ла: "У ко­го зос­та­нуться кар­ти, то­му но­са би­ти".

I по­ча­ла зда­ва­ти.

Поки зда­ва­ли, у кар­ти гра­ли, в гос­тин­нiй бу­ло ти­хо; го­ловиха з сек­ре­та­ри­хою тiльки ззи­ра­ли­ся, та Кни­ше­ва жiн­ка ско­са пог­ля­да­ла на них.

- Вийшла, вий­шла! - зра­зу зак­ри­ча­ла по­па­дя i зап­лес­ка­ла в до­ло­нi.

- А те­пер що? - спи­тав­ся Гри­го­рiй Пет­ро­вич.

- Виставляйте но­са! На скiлькох ви зос­та­ли­ся? Аж на п'я­тьох! Но­са, но­са! - гу­ка­ла во­на.

Вiн вис­та­вив. Во­на ухо­пи­ла п'ять карт i на­цi­ли­ла­ся вда­рити. Гри­го­рiй Пет­ро­вич увер­нув­ся.

- Цур! не увер­та­ти­ся!

- Боляче ж! - за­мо­лив­ся вiн.

- А як я зос­та­ну­ся? Дер­жiть, дер­жiть. Доз­во­ляється тiль­ки кар­та­ми сто­ро­ни зак­ри­ти, а кiн­чик вис­та­ви­ти.

Григорiй Пет­ро­вич, на ве­ли­кий смiх го­ло­ви­хи й секрета­рихи, зак­рив­ся кар­та­ми.

- Раз! - скрик­ну­ла по­па­дя i вда­ри­ла кар­та­ми по но­су. Цiл­ко улу­чи­ла во­на по са­мо­му кiн­чи­ку, аж у нього сльози по­текли.

- Ще, ще!.. Аж чо­ти­ри ра­зи, - кри­ча­ла во­на, за­ли­ва­ючись ре­го­том, Гри­го­рiй Пет­ро­вич, пом'явшись, по­ко­рив­ся.

- Два, - про­мо­ви­ла во­на ти­хо i злег­ка за­че­пи­ла кар­та­ми. Втре­те ще лег­ше; а на­пос­лi­док - вiн не ро­зiб­рав, чи то во­на кар­та­ми вда­ри­ла, чи тен­дiт­ни­ми пальчи­ка­ми злег­ка до­торкнулася, не­на­че ущип­ну­ла.

Вiн тiльки зап­ри­мi­тив, що якась не­терп­ля­ча ура­за про­бiг­ла по її ве­се­ло­му лич­ку.

- Не бу­де ж i вам по­ща­ди! - скрик­нув вiн, зда­ючи кар­ти. За дру­гим ра­зом зос­та­ла­ся во­на, та ще аж на де­ся­ти кар­тах.

- Носа! - гу­ка, на­че лю­то, жар­ту­ючи, Гри­го­рiй Пет­ро­вич. Дво­ма кар­та­ми зас­ло­ни­ла­ся во­на, вис­тав­ля­ючи свiй тро­хи кир­па­тенький кiн­чик но­са.

- Раз! - гук­нув Гри­го­рiй Пет­ро­вич i за­мах­нув­ся. Мет­ко во­на за­ту­ли­ла­ся, - кар­ти уда­ри­ли­ся об кар­ти.

- А уго­вор? - спи­тав­ся вiн з до­ко­ром.

- Уже раз, - за­ще­бе­та­ла во­на, - уже раз. В то­му-то й си­ла, щоб уцi­ли­ти.

- Ну, дер­жiть… Два!

- Ой бо­ля­че! - скрик­ну­ла во­на i мер­щiй по­тер­ла но­са. Не­величка сму­жеч­ка за­чер­во­нi­ла на кiн­чи­ку.

- А ме­нi не бо­ля­че бу­ло? - спи­тав вiн i знов за­мах­нув­ся.

- Три! - i про­мах­нув­ся. -