Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Я сто­яла пе­ред вікном, гор­да, хо­лод­на і з побліднілим ли­цем.

- Не бійте­ся, Ок­са­но, - відповіла я, а сер­це моє сміяло­ся: «З лю­бові до Оря­ди­на, з лю­бові до йо­го… ха-ха-ха! І во­на віри­ла в то справді?»

- Я не бо­ялась би, ко­ли би не зна­ла ва­шої чуд­ної, нес­покійної, не­за­до­во­ле­ної на­ту­ри! - за­ки­ну­ла.

- Ви за­бу­ваєте, що мені ос­тається, окрім лю­бові, ще од­но, а то літе­ра­ту­ра, - ска­за­ла я.

- Ну так, я се знаю. Од­нак… - і усміхнув­шись сум­но, во­на ур­ва­ла. Ма­буть, не хотіла за­яви­ти своїх ду­мок, котрі бу­ли ча­сом і моїми дум­ка­ми. А то, що моє од­нос­тай­не, без­со­няч­не жит­тя відіб'ється ко­лись на моїх письмах, ба що се й не мо­же бу­ти інак­ше і не при­не­се мені та­кож щас­тя. Що си­ли уляг­нуть справді впли­вам обс­та­вин і вий­де зі всього щось не­дозріле, мо­же, й хо­роб­ли­ве…

Трохи зго­дом розс­та­ли­ся ми, і я ли­ши­ла­ся знов са­ма. З болісно змор­ще­ним чо­лом і за­тя­ти­ми ус­та­ми ди­ви­лась я дов­го ще за нею, але дум­ки мої про­бу­ва­ли деінде. Спер­шу да­ле­ко у то­го, кот­рий «не на­ки­неться і мені», а відтак у Оря­ди­на. Це бу­ло смішно, ко­ли во­на ду­ма­ла, що я люб­лю йо­го, але го­во­ри­ла прав­ду, що я лю­би­ла йо­го «фан­тазією». Напр., те­пер! Я вду­ма­ла­ся в йо­го істо­ту, в йо­го ми­нувшість, в свою ми­нувшість, і чу­ла, що він не був мені справді цілком бай­ду­жим. Він зво­ру­шив ме­не болісно, і мої мислі літа­ли кру­гом йо­го. По­що при­хо­див він? Що ста­ло­ся йо­му, що звер­нув­ся знов до ме­не так, як­би між на­ми не бу­ло ніяко­го не­по­ро­зуміння? Мо­же, він іронізує собі з ме­не? Це бу­ло прав­до­подібно, бо йо­го по­ве­ден­ня з тою лег­ко­душ­ною жінкою, че­рез кот­ру за­був, що прий­шов до ме­не, після всього, що між на­ми ста­ло­ся, свідчи­ло яс­но за тим.

Мене об­гор­ну­ло огірчен­ня. Я обс­та­ва­ла за ним пе­ред Ок­са­ною, всту­па­ла­ся за ним пе­ред Мар­ком, зно­си­ла підозріння, що він мій «бог», а він має собі кпи­ти з ме­не? Чи це мож­ли­во? Вза­галі, що я собі ду­маю? Чи з то­го, що він син мо­го на­ро­ду, ви­хо­дить, що я му­шу ду­ма­ти про йо­го і терпіти за йо­го? Рад­ше звер­ну­ся до там­то­го, кот­рий, ко­ли що лю­бить, лю­бить вже навіки. Але там­тий гор­дий і рад­ше зре­четься сво­го щас­тя, ніж «на­ки­неться» мені або розірве зв'язі між Оря­ди­ном і мною! Він бу­де мов­ча­ти, а я не ство­рю та­кож уст. Те­пер мені яс­не йо­го чуд­не по­ве­ден­ня, але яс­не і це, як ли­хо ро­зуміла ме­не пані Мар­ко, кот­ра чу­ва­ла над йо­го і над моїм щас­тям! Хи­та­юся між обо­ма, а не на­ле­жу жод­но­му. Чо­му бу­ло все так без­со­няч­не, не­викінче­но? Або оце чувст­во са­мо­ти - ух, як во­но ме­не при­дав­лю­ва­ло!

Я по­ча­ла тер­ти нер­во­во ру­ки і хо­ди­ти по хаті. Це чи­ни­ла я май­же несвідо­мо все тоді, ко­ли ме­не взя­ла роз­пу­ка або нес­покій.

Чи все те бу­ло наслідком спо­со­бу мо­го ду­ман­ня, чи то­му, що я жи­ла са­ма і бу­ла не­за­муж­ня? Мар­ко го­во­ри­ла стільки разів, що чо­ловік і жінка по­винні іти ра­зом, що од­но до­пов­няє дру­ге - чи це дійсно так? Мені при­га­дується філо­со­фу­ван­ня мо­ло­дої ма­ляр­ки, кот­ра заєдно ка­же, що чо­ловік з нез­ви­чай­ни­ми спосібнос­тя­ми ума не по­ви­нен в'яза­ти­ся за ніяку ціну в світі з дру­гою істо­тою; що він по­ви­нен роз­ви­ва­ти­ся сам, без впли­ву тої дру­гої істо­ти, щоб не підда­ти­ся з ча­сом, не ста­ти­ся ра­бом то­го впли­ву, і жи­ти са­мо­му, щоб не стра­ти­ти сво­го влас­ти­во­го ха­рак­те­ру.

Не знаю, по чиїй сто­роні прав­да, але відчу­ваю яс­но, що од­но ста­не мені спасінням, а то пра­ця! Сла­ва тобі, бо­же, що во­на ос­тається мені і що я мо­жу в ній шу­ка­ти щас­тя. Ко­ли по­то­паю в ній цілою ду­шею, тоді всі, що за­ко­ло­чу­ють мій спокій, відхо­дять від ме­не да­ле­ко-да­ле­ко, і я не чу­юся ані са­мотньою, ані не­потрібною, але, про­тив­но, чу­юся міцною, са­мосвідо­мою, спокійною…

Тут кінчиться На­тал­чин днев­ник.

XIV

В три неділі пізніше по­яви­ла­ся ру­мун­ка з Оря­ди­ном в те­атрі в ложі. По­ба­чив­ши десь поміж вид­ця­ми Ок­са­ну і На­тал­ку, во­на на­хи­ли­ла­ся до Оря­ди­на і про­шеп­та­ла:

- Отже, во­на тут; та­ки пос­лу­ха­ла і прий­шла. Знаєте, во­на влас­ти­во ду­же гар­на і мог­ла би муж­чи­нам ду­же по­до­ба­ти­ся.

По йо­го лиці пробігла по­лумінь.

- Ну так, - відповів змішаній, мов при­лов­ле­ний на за­бо­ро­ненім учин­ку.

- Ви знаєте, про ко­го я го­во­рю? - спи­та­ла во­на.

- Про Вер­ко­вичівну.

- То ви сліди­ли за нею? - склик­ну­ла май­же вго­лос.

- Але ж ми, оче­вид­но, в одній і тій самій хви­лині заміти­ли її… по во­лос­сю! - відповів з при­тис­ком і хо­лод­но. - Прецінь її во­лос­ся му­сить впас­ти в очі!

Їй при­чу­ло­ся, що в йо­го го­лосі при послідніх сло­вах кри­ла­ся зло­ба, і то ус­по­коїло її.

- Але во­на не віддасться, Васіллі!

- Ні, - відповів су­хо.

- А знаєте, чо­му?

- Чому?

- По-перше, то­му, що по­во­диться так гор­до, мов­би по­хо­ди­ла прямісінько з князівсько­го ро­ду, а по-дру­ге, во­на зовсім убо­га, а до то­го ще якась ком­паньйон­ка.

- О, то не за­ва­ди­ло б їй, що во­да ком­паньйон­ка, - замітив він.

- Не за­ва­ди­ло би, ко­ли б не бу­ла, як ка­жу, та­ка гор­да; впрочім, ні, по­ду­май­те лиш, ком­паньйон­ка!

- Але ж во­на те­пер не ком­паньйон­ка, во­на й не є нею з за­во­ду, і дав­но не бу­ла нею. Її не мож­на навіть трак­ту­ва­ти як та­ку, і я пе­ре­ко­на­ний, що у покійної Мар­ко во­на не бу­ла прос­тою, бу­ден­ною то­ва­риш­кою.

- То те­пер во­на гу­вер­нант­ка і учить чужі діти за гроші…

- Бо не хо­че сидіти на ласці у своїх крев­них.

- Гадаєте? Ха-ха! Бо ба­виться в гор­ду. Я її вже пізна­ла.

- Справді?

- Справді, і то­му не віддасться. Предс­тав­те собі: у нас про­бу­вав не­дов­гий час брат мо­го му­жа, мо­ло­дий, жи­вий, пре­гар­ний муж­чи­на. Раз ну­ди­ли­ся ми стра­шен­но і він спи­тав, чи в ме­не не­ма під ру­кою яких знай­омих дам:, з кот­ри­ми мож­на би за­ба­ви­ти­ся для роз­рив­ки. Я оповіла йо­му про неї, а він і на­пер­ся іти до неї. І що ви ду­маєте? Ви ду­маєте, що во­на бу­ла мені за те вдяч­на, що я да­ла їй можність поз­най­оми­ти­ся з не­жо­на­тим і ма­ючим чо­ловіком? Бо­ро­ни бо­же! В першій хви­лині мов на­ля­ка­ла­ся нас; а відтак вди­ви­ла­ся