Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він оповів їй легенду про Лореляй.
- Ах, то вона, певно, думає, що й вона така гарна! - зашепотіла вона злобно. - Певно, тому така зарозуміла. В неї лиш уста дуже гарні, виразно зарисовані, з глибокими кутиками, а впрочім що ж на ній? Те все не поможе їй. Не заступить їй маєтку. Не правда, Орядин?
- О, певно, - відповів він і зігнувся саме в тій хвилині по її вахляр, котрий держав в руці і впустив на землю.
- Через то й не вийде вона замуж. Подумайте собі, яка би там у неї була виправа. [134] Не так?
- Так.
- А ви як думали, Орядин? - шептала завзято далі - Що чому не вийде вона замуж?
- Я думав щось інше!
- Що?
- В неї забагато крові будучності в жилах.
- Що? Що?
- Вона замодна.
- Модна? Ха-ха-ха! - розсміялася румунка. - Як же вона модна, коли в неї не побачиш і модні фризури? Яка ж тоді я, Орядин, я, що в мене бачиш завсігди лиш саме те, що наймодніше, що даю свої сукні шити до першої моднярки в Яссах?
Він глянув на неї і по його лиці промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв її руку, стиснув її і сказав ніжним, тихим голосом:
- Sie sind eine Rose ohne Dornen! [135]
Вона усміхнулася вдячно і присунулася ближче до нього.
- Не йдіть до неї ніколи, Васіллі, - благала пещеним голосом. - Я її не люблю…
- Або ж я до неї ходжу?
- Ні, однак я вас у неї пізнала.
- Ну так! Це було щось інше… Мені прийшло щось на думку… я хотів щось довідатися..
- Що? Що? - домагалася вона цікаво.
- Чи це правда, що син її помершої пані жениться з нею… Я так чув?
- І що ж?
- О, нічо. Мабуть, в тім нема правди ані крихітки. Мене не обходить вона нічого; а ви думали (він усміхнувсь насилу і поглянув за кимсь в противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?
- Я не думала так, - відповіла вона, - лише думала, що ви любите її!
- Що за вигад! - кликнув півголосом, ще завсігди сміючись. - А впрочім, хоч би і так, то - як вона раз сама казала - любити і женитися - це щось зовсім, зовсім інше…
Вона хотіла щось скоро відповісти, однак він схилився бистро до неї, стиснув кріпко її руку і, вп'яливши свій, в тій хвилі майже гарячий погляд в її очі, шепнув з притиском:
- Не правда ж?
Вона змішалася, усміхнулася і замовкла.
***
Більше як півроку минуло з того часу.
Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у румунки, але з нею не стрічався і там. Вона не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував її.
Стара Домна, що обслугувала і румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоч та не питала її ніколи ані одним словом.
- Вже що вона з тими паничами за верески виправляє, що аж страх! - оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусила бігати кілька разів на годину у місто. - Я вже постарілася, а чогось такого не виділа. Грає в карти, в якісь «фанти», а курить, а п'є чорну каву, що аж гидко. Мабуть, і від неї стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!
- З ким? - спитала дівчина стиха, і в її грудях забилося серце скоріше.
- Та з тим, що подібний до неї, мов рідний брат, і що на скрипці грає! Він «за ніц» [136] не має її. Регочуться обоє, борються, мов хлопці на толоці, з того не вийде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.