Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 97
Перейти на сторінку:
в йо­го своїми ве­ли­ки­ми ми­го­тя­чи­ми очи­ма, не­мов хотіла згли­би­ти всі дум­ки йо­го, а опісля за­ку­та­ла­ся в та­ку гор­до­витість, що від неї аж мо­ро­зом віяло. Ба­чи­те, так мов­би чи­ни­ла нам лас­ку, що при­ня­ла нас, а не ми їй, що відвіда­ли її в її келії. Я лю­ти­ла­ся тоді так, що тиж­день не мог­ла ди­ви­ти­ся вн неї; він сміявся. «Це во­на то­му бу­ла та­ка, що і ти бу­ла зі мною, - го­во­рив він, - але ми знаємо, що тихі во­ди бе­ре­ги рвуть. Ко­ли зло­жу їй візит сам, зм'якне за­раз». Щось в два дні по тім уб­рав­ся як­най­ста­ранніше, вис­то­яв свою го­ди­ну пе­ред дзер­ка­лом і пішов знов до неї, ніби по якусь книж­ку. Ка­зав, що бу­ла та­ка са­ма. Відтак відніс книж­ку, а во­на не про­си­ла йо­го навіть сісти! Тоді лю­тив­ся так, що я не ба­чи­ла йо­го ще та­ко­го, а я сміяла­ся так, що страх! «Що собі та ком­паньйон­ка ду­має влас­ти­во? - ви­гук­нув він. - Що, мо­же, то неї прий­де хтось? Що з нею оже­ниться хтось? З та­кою, що жи­ла досі з примх ве­ли­ких дам?» Він за­був, що во­на не бу­ла вже й ком­паньйон­кою, а хіба ли­ше швач­кою? Ви знаєте, Васіллі, - до­да­ла ше­по­том, - що во­на шиє від яко­гось ча­су та­кож за гроші? Я пе­ре­хо­пи­ла не­дав­но її ста­ру рro­te­ge, [133] як нес­ла спідни­цю для якоїсь міщан­ки. Мені впа­ла барв­на ма­терія в очі, і я ка­жу: «О, це гар­не, чиє ще?» А во­на ка­же: «Одної міщан­ки». - «Хто шив?» - пи­таю. А во­на - ляп! що пан­на. «Як? - ка­жу і чи­ню­ся, ніби дур­на, - во­на уміє кра­вецт­во?» - «Во­на не шиє па­ням, - ка­же, - бо де має стільки ча­су, а міщанські спідниці і каф­та­ни­ки - то так лиш ле­тять з її рук. От, - ка­же, - все доб­ре, як і звідси кап­не щось. Бідна си­ро­та бо­реться з жит­тям, як мо­же, та й то­му і бог її не опус­кає». От­же, во­на аж та­ка убо­га, Васіллі! А хто би то­го всього не знав, ду­мав би, що во­на бог знає хто. Во­на гля­дить впе­ред се­бе так, як ті справ­дешні арис­ток­ра­ти; не знаю, у ко­го вив­чи­ла­ся во­на так то­го. Ви знаєте, Васіллі, як ви­со­ко арис­ток­ра­ти но­сять го­ло­ви? Но­сять їх ви­со­ко, а див­ляться вниз. Не обер­та­ють го­ло­ви то в од­ну, то в дру­гу сто­ро­ну, ні, во­ни лиш очи­ма во­дять. То­го вив­чи­ла­ся во­на, ма­буть, уже змал­ку, бо чи­нить це зовсім не­ви­му­ше­не. Ко­ли підве­де свої очі вго­ру, то я ля­ка­юся її чо­гось. В неї такі дивні очі, Васіллі! Такі ве­ликі, мов не­ру­хомі, і ми­го­тять, аж ляч­но! Брат мо­го му­жа ка­зав, що во­на при­га­дує якусь рей­нську ру­сал­ку, чи щось та­ке. Що то за ма­ра, Васіллі?

Він оповів їй ле­ген­ду про Ло­ре­ляй.


- Ах, то во­на, пев­но, ду­має, що й во­на та­ка гар­на! - за­ше­потіла во­на злоб­но. - Пев­но, то­му та­ка за­ро­зуміла. В неї лиш ус­та ду­же гарні, ви­раз­но за­ри­со­вані, з гли­бо­ки­ми ку­ти­ка­ми, а впрочім що ж на ній? Те все не по­мо­же їй. Не зас­ту­пить їй маєтку. Не прав­да, Оря­дин?


- О, пев­но, - відповів він і зігнув­ся са­ме в тій хви­лині по її вах­ляр, кот­рий дер­жав в руці і впус­тив на зем­лю.


- Через то й не вий­де во­на за­муж. По­ду­май­те собі, яка би там у неї бу­ла вип­ра­ва. [134] Не так?


- Так.


- А ви як ду­ма­ли, Оря­дин? - шеп­та­ла зав­зя­то далі - Що чо­му не вий­де во­на за­муж?


- Я ду­мав щось інше!


- Що?


- В неї за­ба­га­то крові бу­дуч­ності в жи­лах.


- Що? Що?


- Вона за­мод­на.


- Модна? Ха-ха-ха! - розсміяла­ся ру­мун­ка. - Як же во­на мод­на, ко­ли в неї не по­ба­чиш і модні фри­зу­ри? Яка ж тоді я, Оря­дин, я, що в ме­не ба­чиш завсігди лиш са­ме те, що най­модніше, що даю свої сукні ши­ти до пер­шої мод­няр­ки в Яс­сах?


Він гля­нув на неї і по йо­го лиці про­май­ну­ло щось, мов жаль. Опісля взяв її ру­ку, стис­нув її і ска­зав ніжним, ти­хим го­ло­сом:


- Sie sind eine Ro­se oh­ne Dor­nen! [135]


Вона усміхну­ла­ся вдяч­но і при­су­ну­ла­ся ближ­че до нього.


- Не йдіть до неї ніко­ли, Васіллі, - бла­га­ла пе­ще­ним го­ло­сом. - Я її не люб­лю…


- Або ж я до неї ход­жу?


- Ні, од­нак я вас у неї пізна­ла.


- Ну так! Це бу­ло щось інше… Мені прий­шло щось на дум­ку… я хотів щось довіда­ти­ся..


- Що? Що? - до­ма­га­ла­ся во­на ціка­во.


- Чи це прав­да, що син її по­мер­шої пані же­ниться з нею… Я так чув?


- І що ж?


- О, нічо. Ма­буть, в тім не­ма прав­ди ані крихітки. Ме­не не об­хо­дить во­на нічо­го; а ви ду­ма­ли (він усміхнувсь на­си­лу і пог­ля­нув за кимсь в про­тив­ну сто­ро­ну за­ли), що я хо­чу з нею же­ни­ти­ся?


- Я не ду­ма­ла так, - відповіла во­на, - ли­ше ду­ма­ла, що ви лю­би­те її!


- Що за ви­гад! - клик­нув півго­ло­сом, ще завсігди сміючись. - А впрочім, хоч би і так, то - як во­на раз са­ма ка­за­ла - лю­би­ти і же­ни­ти­ся - це щось зовсім, зовсім інше…


Вона хотіла щось ско­ро відповісти, од­нак він схи­лив­ся бист­ро до неї, стис­нув кріпко її ру­ку і, вп'ялив­ши свій, в тій хвилі май­же га­ря­чий пог­ляд в її очі, шеп­нув з при­тис­ком:


- Не прав­да ж?


Вона зміша­ла­ся, усміхну­ла­ся і за­мовк­ла.



***


Більше як півро­ку ми­ну­ло з то­го ча­су.


Орядин не був більше у На­тал­ки. Бу­вав час­то у ру­мун­ки, але з нею не стрічав­ся і там. Во­на не за­хо­ди­ла до мо­ло­дої жінки, хоч зна­ла май­же, ко­ли відвіду­вав її.


Стара Дом­на, що обс­лу­гу­ва­ла і ру­мун­ку, оповіда­ла все, ко­ли ба­чи­ла там ко­го чу­жо­го, хоч та не пи­та­ла її ніко­ли ані од­ним сло­вом.


- Вже що во­на з ти­ми па­ни­ча­ми за ве­рес­ки вип­рав­ляє, що аж страх! - оповіда­ла раз, ко­ли вер­ну­ла звідти май­же лю­та, бо му­си­ла біга­ти кілька разів на го­ди­ну у місто. - Я вже пос­таріла­ся, а чо­гось та­ко­го не виділа. Грає в кар­ти, в якісь «фан­ти», а ку­рить, а п'є чор­ну ка­ву, що аж гид­ко. Ма­буть, і від неї ста­ла чор­на, мов не­чис­тий. А вже з тим що за­во­дить, то не­хай і не ка­жу!


- З ким? - спи­та­ла дівчи­на сти­ха, і в її гру­дях за­би­ло­ся сер­це скоріше.


- Та з тим, що подібний до неї, мов рідний брат, і що на скрипці грає! Він «за ніц» [136] не має її. Ре­го­чуться обоє, бо­рються, мов хлопці на то­лоці, з то­го не вий­де

1 ... 77 78 79 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"