Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

почула надзвичайну: Її покохано! Отож велику тайну У серці сховує — і з образком малим Святого Юзефа (зарученим усім Ласкавця доброго) з'явилась на порозі. «Пан їде? — мовила. — Нехай же у дорозі Не покидає вас оцей дарунок мій, Нехай полегшує він пану шлях тяжкий, Нехай на чужині нагадує про Зосю, Коли вже мандрувать на чужину прийшлося. Хай доля поворіт щасливий вам пошле!» Та й зашарілася, немов дитя мале, І сльози блиснули на віях, як алмази. Тадеуш відповідь на те найшов не зразу, Нарешті вимовив: «Розлуки день прийшов… Ти ж часом у словах дівочих молитов І про далекого згадай свойого друга…» І тут уста йому тяжка склепила туга. Якраз на ті слова зворушливі наспів Граф зацікавлений, — і річ таку повів, До всіх звертаючись, найбільш до Телімени: «На цю наївну ви і просту гляньте сцену! Ах, скільки тут краси і глибини чуття! Найбільше скрашує буденне нам життя Розлука з воїном селянки молодої. Достоту — бурею розірвані страшною Великий корабель із човником малим! Розлука — ураган, що повівом страшним Чуття маленького потушить свічку вбогу, Але роздмухує розлив огню ясного — Любов, що світить нам і гріє крізь віки. Так! Глибше б покохав і я віддалеки! Пане Тадеуше, я тяжко помилився І тим до нашої незгоди спричинився. Цій любій дівчині присвячуєш ти бронь, Я ж другій жертвений запалюю огонь. Отож нарізними підемо ми шляхами, І тінь ненависті, що впала поміж нами, Хай упаде тепер на наших ворогів. А ми, шукаючи під передзвін мечів Великих подвигів і рицарської честі, Любов незайману у серці будем нести, — І дружній наш тоді відкриється двобій, Коли потомлені, у славі бойовій, Ми будем мірятись, хто глибше з нас кохає!» І Телімену він, мов жаром обсипає — Так пильно дивиться. Що ж їй на те сказать? «Навіщо ж Графові доконче від'їжджать? — Перехопив Суддя. — Як чоловік багатий, Шановний, міг би тут безпечно проживати І не боятися ніякого суда». «Ні, слава рицарська мене там дожида! В коханні не щастить, то пощастить у бої; Хай серце ранене — уславлюся рукою!» «Чому ж гадає пан, що тут би не знайшов Палкого відгуку він на свою любов?» — Зачервонівшися, спитала Телімена. А Граф одказує: «Така вже доля в мене, Таке покликання. Великої мети Ціною жертви лиш ми можем досягти, — І хоч я з панею хотів би Гіменею Рукою вірною та щирою своєю Огонь на вівтарі священний запалить, — Та мій обов'язок іти мені велить, А люба сцена ця зворушує глибоко… Так! Меч мій визволив колись Бірбанте-Рокка, Тепер вітчизні він служитиме в бою! Вітчизні кров свою і щастя віддаю!» «Іди ж, — промовив ксьондз, — ніхто не буде ганить Твойого запалу… Там у пригоді стануть І сила, й сміливість, і гроші, для цих діл Потрібні. Так ото славетний Радзівілл Домінік — все добро, що тільки мав, заставив І кінні два полки за гроші ті поставив. Потоцький-пан усіх французів здивував, Що цілий міліон на рідне військо дав! Рук досить маємо, а коштів там не досить… Іди ж. Нехай усяк, що має, те й приносить Для справи рідної. Прощай же! Будь здоров!» А Теліменина почулась мова знов: «Ах, бачу, що ніщо, ніщо не зупиняє Мойого рицаря! Нехай же в дальнім краї Кокарда буде ця йому за талісман. Хай світлим променем сіяє крізь туман! — І стрічку до грудей, од сукні відірвавши, Пришпилює йому. — Я віритиму завше, Що бідна стрічка ця, хоч скромна і мала, Тому, хто голосні чинитиме діла, Не раз мене, не два, самотню, нагадає…» Та й змовкла. Граф тоді, зворушений до краю, Припав, склонившися, їй ніжно до руки, — Вона ж, хоч жаль її за серце брав тяжкий, Плечима здвигує… «Пора», — сказав Сопліца, А Робак: «Поспішай, щоб часом не спізниться!» І, попрощавшися, із хати Граф іде, А ксьондз Тадеуша притиснув до грудей, Перехрестив його і мовив: «З богом, сину», — Сльозами вмившися… «Як? І