Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан здригнувся. Ця розповідь мала безпосередній зв’язок з убивствами їхніх жертв — проколотими барабанними перетинками. Франс Одюсон, експерт з отоларингології, говорила про якийсь таємничий інструмент, що проколов барабанні перетинки Ґетца й не залишив після себе жодної частинки металу.

— А який він був, яку мав фізичну зовнішність?

Кондо-Марі нахмурив брови. Світло з вікна заграло на його блискучій лисині, що, здавалося, плавилася, мов свічка.

— Не розумію вас. Невже ці давні історії становлять якийсь інтерес для вашого розслідування?

— Ми переконані, що ключ до вбивств треба шукати в минулому Чилі. Тому відповідайте. Якої зовнішності був Гартман?

— Він був енергійний і жвавий, наче юнак, хоч йому було не менш як п’ятдесят. Чорна чуприна, дуже густа, і невеличкі окуляри, що надавали йому схожості зі студентом соціології. А взагалі, то був дивовижний екземпляр. Знаєте, мені довелося чимало подорожувати в житті. Зокрема й у Південній Америці. Це земля, на якій можна побачити все, і все там може статися. Гартман був справжнім продуктом тих пустельних і досі диких територій.

— Це все, що ви зберегли в пам’яті? Може, пригадаєте якусь деталь, що допомогла б нам упізнати його?

Генерал підвівся. Щоб розім’яти ноги. І пробудити спогади. Він знову став біля вікна. Мовчанка.

— Гартман був музикантом.

— Музикантом?

Малий чоловічок стенув плечима.

— У Німеччині він навчався в Берлінській консерваторії. Був музикознавцем і мав свою теорію в цій галузі.

— Яку?

— Він вважав, що катувати людей треба під музику. Що таке джерело радості підсилює операцію придушення волі. Ці два суперечні потоки — музика та страждання — ефективніше ламають катовану людину. Він говорив також про навіювання…

— Про навіювання?

— Так. Він обстоював ідею, що потім в’язень, почувши навіть тихі звуки музики, відразу переходить у стан жертви, готової говорити. Він казав, що треба отруїти душу. Такий це був моторошний жартівник.

Каздан не мав потреби дивитися на Волокіна, аби переконатись у тому, що вони обидва подумали про одне й те саме.

— А вам доводилося чути в ті дні про лікарню, де людей різали по-живому під звуки хорової музики?

— Мені розповідали про багато жахіть, але про таке не чув.

— Лікарями там були німці.

— Ні. Це мені ні про що не нагадує.

— А ім’я Вільгельма Ґетца вам про щось нагадує?

— Ні.

Каздан підвівся, росіянин наслідував його приклад.

— Дякую, генерале. Ми хотіли б допитати генерала Лабрюйєра й полковника Пі. Ви не знаєте, де їх можна знайти?

— Ні, не знаю. Я не бачився з ними вже тридцять років. Думаю, їх уже немає серед живих. Не знаю, що ви шукаєте в тих давніх історіях, але для мене вони давно померли й давно поховані.

Каздан нахилився до малого чоловічка. Він був вищий від нього на три голови.

— Вам треба було б піти на екскурсію до моргу. Тільки там, я думаю, ви зрозуміли б, що ці історії досі живі.

41

— Ви маєте якусь проблему з Алжиром?

— Ні.

— Не вірю. Коли генерал про це заговорив, ви мало не почали все трощити. Ми могли втратити важливого свідка через вашу дурну поведінку.

— Але ж усе закінчилося добре, чи не так?

— Тільки не завдяки вам. Наступних військових допитуватиму я сам.

— Не заперечую. Ти ще хлопчик, і ці проблеми тобі невідомі.

— Саме це й допоможе мені бути стриманим і нейтральним під час допиту. А ви, схоже, надто вразливий у цьому плані.

Каздан нічого не відповів. Його пальці стискали кермо, погляд був спрямований на автостраду. Через якийсь час Волокін запитав:

— Що там відбувалося, в Камеруні?

— Нічого. Усім до цього байдуже.

Волокін коротко засміявся.

— Ну, гаразд. То що ми робимо далі?

— Ми розділимося. Я займуся Гартманом.

— Німцем? Але ж це тільки псих із далекого минулого і з країни, що лежить за дванадцять тисяч кілометрів звідси…

— Той суб’єкт поєднує в собі три важливі для нас реалії. Тортури. Релігійність. Музику. Для мене цього достатньо. Можливо, саме проти нього хотів свідчити органіст.

— Кондо-Марі сказав нам, що в ту пору тому суб’єктові було п’ятдесят років. Отже, тепер йому не менш як вісімдесят…

— Я хочу пройти цей шлях.

Волокін знову засміявся здушеним сміхом:

— А я? Мені зайнятися адвокатами?

— Саме так. Знайди того законника, з яким розмовляв Ґетц. Знайди також якусь інформацію про інших чилійців, що прибули до Франції з Ґетцом. Зателефонуй Веласко. Ті хлопці живуть десь у Франції, і вони мають що нам сказати. Як тільки я закінчу з німцем, я приєднаюся до тебе.

— Зупиніть машину, я вийду. Трохи далі, біля інтернет-кафе.

Вони доїхали до Порт-Сен-Клу. Каздан звернув на Авеню-де-Версай і через кілька метрів зупинився. Інтернет-кафе мало досить скромний вигляд. Вітрина без освітлення, кілька мерехтливих екранів, перед якими розсілися хлопчаки.

— Ти певен, що в тебе щось вийде?

— Цілком. Маючи перед собою екран і телефон, я знайду все що завгодно.

— А ти метикуватий, хлопче.

Волокін радше вистрибнув, аніж вийшов із машини. Він нахилився,