Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Федя хитнув головою, прибираючи з очей неслухняне пасмо, і кілька хвилин мовчав, задумливо дивлячись їй в обличчя.

— А крім того...— несміливо провадила вона.— Мені шкода будинок. Хай тут і моторошно, але я до нього якось звикла... Я його навіть... люблю.

— Все це дуже дивно,— промовив Федя.— І мене не полишає відчуття, що вони хочуть зруйнувати все тільки заради того, щоб розвалити стіни в підвалі й дістати те, що запаковано в контейнерах. Те, що постачає нам електрику.

Джекі кинула на нього швидкий погляд.

— Що це може бути?

— У щоденнику Івана Дмитровича про це не йшлося,— сказав Федя.— Від нього ще залишилися якісь папери?

Джекі задумливо потерла підборіддя.

— Здається, в тому сховку, який знайшов Данило, була ціла купа креслень. Але не думаю, що це нам допоможе.

— Тягни сюди! Хутко!

Серед документів Левченка були синюваті копії якихось креслень і зошити з розрахунками. Кілька хвилин Федя зосереджено роздивлявся папери, а Джекі, затамувавши подих, стежила за ним. Вони напружено схилилися над столом, стикнувшись головами.

У дворі знову почувся лемент — під парканом збиралися «активісти».

Плани будинків у Романівці та в Леобурзі. Якийсь пристрій у розрізі. Схема апарата, схожого на велосипед з крилами...

— Так, стоп. А це що? — Федя насупився.

На берегах, у самому куточку, була недбало намальована чудернацька схема, схожа на супутникову антену. Три кола — як вершини трикутника, пунктирні лінії, що вели до них, з’єднувалися в центрі. Федя підніс креслення ближче до світла.

Кристали!

Август не закінчив!

— Що це?

Федя підстрибнув на місці, ніби забув, що Джекі досі сидить поруч.

— Аби ж я знав...

— Антена для спілкування з інопланетянами?

— Сумніваюся. Швидше схоже на ідею якоїсь зброї. Ну, знаєш, така, як у коміксах. Кумедна й дивна, проте дієва. Якась мозкова хвиля чи спопеляючий промінь. Або звук надвисокої частоти. Хто такий Август, не знаєш?

— Це Агнесин батько. Він нещодавно загинув.

— І, мабуть, перед смертю щось не закінчив,— Федя закусив нижню губу.

— Я згадала! Двійник Івана Дмитровича торгував технологіями! — вигукнула вона.— Левченко продовжив його справи й писав, що один з клієнтів розповідав про зброю, яку таємно створюють у Леобурзі!

— Отакої! То, можливо, Август не закінчив розроблення зброї? Припустімо, що так. І Данилів дядько про це дізнався й вирішив запропонувати свій варіант? Як тобі, га? Ця «антена», звісно, трохи дурнувата, але якщо вони досі живуть у світі, схожому на дев’ятнадцяте століття, дядькова ідея цілком могла комусь там сподобатися. Якась Австро-Боснія виклала б за це величезні гроші.

Вони схилилися над малюнком.

— Ось ці кружечки — схоже, це кристали, які виробляють електрику для всієї штуки, як великі батарейки,— пробурмотів Федя.— Може, такі стоять у нас у підвалі? За тими залізними пластинами?

— На малюнку — три кружечки, потрібні для зброї. Щонайменше два кристали повинно бути в підвалі, адже залізних контейнерів — два. А скільки всього кристалів було у Левченка? — Джекі потерла брову.— Скільки кристалів узагалі існує? Два, три, п’ять? Більше?

— Хтозна. Але якщо він дійсно збирався створити зброю, то мав би узяти бодай три з собою. Гадаю, тут, у будинку, його заначка.

Вони кілька секунд незмигно дивилися одне на одного. Федя згорнув креслення, запхав їх у шафу й повернувся до неї зі спантеличеним виглядом.

— Підсумуємо. Схоже, ці кристали — дуже коштовна й цінна річ. Припустімо, кристалів усього п’ять, і два з них — у нашому підвалі, а три — в Леобурзі... тоді не дивно, що хтось постійно пхається до нас у підвал і намагається їх звідти дістати!

— Навіщо вони потрібні комусь? Для створення зброї?

— Та я й гадки не маю! Ми не знаємо, скільки всього існує кристалів. Не знаємо, скільки людей має здатність переходити в ту реальність і хто знає про ідею зі зброєю. І навіть не впевнені, що Левченко пішов у іншу реальність, а не загинув десь в Африці.

— Ти хочеш сказати, що хтось інший міг дізнатися про ідею Левченка й тепер прагне здобути кристали, щоб виготовити в Леобурзі суперзброю?

Федя знизав плечима.

— Якщо Данило шастає по світах, як його дядько, то хтось інший може робити те саме. Як на мене, то хай казяться в тому світі, як хочуть... нам що з того? Якби не одне «але».

— Там Данило.

Вони помовчали.

— Гаразд, як пропонуєш діяти зараз? — стрепенувся Федя.

— Зачинити всі віконниці й прибирати на кухні.

Ця ідея точно не припала до душі її союзнику, проте він не став сперечатися й мовчки пішов у вітальню. Почувся грюкіт віконниць. Поступово на першому поверсі стемніло. Скільки ще часу вони так протримаються? Де Данило? І чи збирається він узагалі повертатися? Джекі витягла віник з-під мийки й почала змітати до центру кухні друзки, гравій і каміння.

Джекі старанно намагалася розчесати сплутане після душу волосся. Тим часом у коридорі почулася якась метушня. Джекі відчинила двері й зойкнула з переляку — просто навпроти неї стояв старий смугастий матрац.

— Ти чого? — Федя вистромився з-за нього й зміряв її здивованим поглядом.— Розумієш, ми тут з приятелем вирішили прогулятися до правої вежі. Краєвиди, все таке. Щоправда, важкий, зараза...

— На біса ти його туди тягнеш?

— Я тобі навіть більше скажу,— гмикнув Федя.— Туди скоро піде й твій матрац! Будемо спати разом!

Джекі мимоволі зраділа, що світло з її кімнати падало з-за спини, і Федя навряд чи побачив, як одразу спалахнули її вилиці.

— Гм-м... ну, тобто, в одній кімнаті...— після ніякової паузи всміхнувся він.— Там є гарний огляд і прямий вихід у двір... Буде безпечніше. То я пішов, а ти тягни подушки.

Джекі кивнула, не наважуючись поглянути на нього.

Джекі ніколи не бувала на заході сонця у вежі з вітражами. Останнє проміння розкраювало присмерк і розбивалося об кольорове скло, вкриваючи весь простір кімнатки різнобарвними тінями. Тремтливе світло згасало, і небо набувало дивовижно глибокого відтінку індиго. Джекі сіла на свій матрац, притулилася спиною до стіни й дістала з кишені плеєр — старезний, ще на пальчикових батарейках, подарунок одного з байкерів. «У тебе може не бути грошей, слави, родини, але з тобою завжди має