Читати книгу - "Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук"

День нашої бутності на ніч похиляється,

Ніч смертна, недочасна до нас наближається,

Похмура не одна ніч, але нескінченні,

Такі всі зморочілі, такі нескінченні.

Гріха ніч, і ніч миру, і ніч спокусіння,

Ніч бід страшних і суму, важкого гоніння.

Ті ночі на нас сильно і важко готуються,

Щоб всіх нас сокрушити навіки, гуртуються,

Зненацька налетіти на нас і здолати,

Покрити хочуть тьмою і зло учиняти.

Не залишай нас, Христе, наш добрий дозорче,

Пробудь із нами завше, захиснику-творче.

Зусібіч нас, пребідних, пітьма огортає,

Вже сила немощіє і міць пропадає.

Любов зникла у людях, злоба виростає,

Всі заздрісні зробились — і це не збуває.

— Ніч гріха, ніч гріха! — казав я, стискуючи голову й забиваючи пальцями вуха, бо звідтіля, де сиділи й бавилися Іоанн Москівський і моя жінка, почувся стогін і голос:

— Що ти робиш, що ти робиш? Не треба, не треба!

І якийсь холодний, мерзький сміх чоловічий.

— Ах! Ах! — закричала моя жінка. — Мені боляче!..

— То й добре, що боляче! — вигукнув чоловічий голос. — Бо хтось повинен зробити тебе жінкою! Баба бабу жінкою не зробить!

Я не витерпів, відкинув двері й побачив таке, від чого в мене все попливло. Моя жінка стояла зовсім гола навкарачки на долівці, а ззаду навколішках стовбичив Іоанн Москівський і, як пес, спрагло хилявся.

Причинив двері і відчув, що ноги підкошуються, що темрява притьма кинулася на мене й поранила смертельно чорною косою. Звалився на підлогу й знепритомнів.

Коли ж отямився, в хаті було тихо. За вікнами почало світати. Полежав якийсь час, приходячи до тями, не тямлячи, чи це сон такий важкий і страшний мені привидівся, чи й справді все те було, — звівся на ноги й відчинив двері. Сірий сутінок заливав кімнату, де гостився мій непрошений гість, — було тут порожньо. На столі ані мисок, ані штофа. На лаві лежала моя стара ряса, в яку жінка дала перевдягтися Москівському.

Я тихо вступив у сіни і взяв сокиру. Був ніби сновида і не відав, що чиню, хоч рухи свої усвідомлював.

Тихо ступаючи, перейшов світлицю і відчинив двері до покою, де звичайно спала моя жінка. Вона спала, але біля неї нікого не було. Більше ми помешкань не мали, отож я тихенько причинив двері й пішов у поварню. Тут також нікого не було, не було й немитого посуду після вчорашньої вечері. Не було й штофа, з якого пив Москівський з моєю жінкою.

Я вийшов у сіни, поклав на місце сокиру і виступив надвір.

— Може, це був сон? — спитав себе сам.

Світ навколо спав, сіре світло міражно розпливалося довкруги, і все виглядало як неживе. Я стояв на порозі також ніби неживий, і в мене важко калатало серце.

— Слава тобі Господи, — прошепотів я, — що всього цього не було! Слава тобі Господи, що прогнав це видіння і цю зморочілу, нескінченну, похмуру ніч гріха, ніч спокусіння, ніч бід великих, суму і важкого гоніння! Слава тобі Господи, що новий день прийшов і розвіяв чортовиння!

Не вірив сам собі, тож пішов до стодоли, щоб пересвідчитись, чи не спить Іоанн Москівський на сіні. Але й там нікого не було. Я понюшив повітря, вийшовши із стодоли, і мені вчувся слабкий запах сірки. Оце і все.

Розділ десятий

Ночами вже бували приморозки, і робітники покривали мурування солом’яними коверцями; для цього привезено було в монастир воза соломи, і покрівці цілий день учора в’язали ті коверця із соломи, переплітаючи її шнурами. По утрені я пішов подивитися на роботу сницаря — він трудився у господарчій будівлі, де було для цього досить місця; тут-таки працював із челяддю майстер, що тесав із дуба двері і рами й виточував баляси, але чинив це в іншому покої. Одвірки вже вставили і навіть забили в них ості, на які мали лягти завіси — ті завіси ковалі вже виготовили, і вони лежали біля входу, де працював тесальний майстер. Сницар різьбив іконостас — стояки вирізали з липової колоди, а рамці для ікон — із липових свіжих дощок — робив усе те майстер згідно позірного обрису, намальованого на папері. Мав у себе набір усіляких різаків, доліт, пилочок, а що багато дерева тут переходило у стружку, то її тут лежали купи. Я почудувався, з якою вправністю сницар ріже листя, витки стебла виногрона — потім усе те він мав заґрунтувати й позолотити; сницар біля своєї роботи воістину священнодіяв. На мене він уваги не звернув, бо ченці часто ходили до нього дивитися на роботу, але видно було, що йому приємно від інтересу до його штуки.

Я вийшов надвір, рейцарі, що готують до муру вапно, збивали чотирикутні щити, щоб затуляти ними вапняні ями; покрівці вже познімали солом’яні коверця, чи коци, і мурарі дзвонили кельмами, почавши сьогоднішнє мурарське діло. Біля комори, яка будувалася, теслі забивали дошками стіни, лишаючи отвір лише для дверей. Тертичні сьогодні дощок не різали, а переглядали й рахували ті, що вже були нарізані, — за день двоє тертичних нарізало сто сажнів дощок, — для рахування вони не тільки їх перелічували, а й виміряли шнурком із вузлами, що позначали сажні.

Привезли ґонту і залізо, які купували на ярмарку; ґонту складали на купи біля нової комори, щоб потім занести її туди, а залізо, оливо й цінь, якими мали лютувати бляху, зносили із возів у бляшану комору — була вона дерев’яна й почорніла від часу, світилися хіба що золоті сучки. Скрізь никав отець дозорчий: доглядав за роботою. Зрештою зупинився біля тертичних — майстри почали здавати йому порізані дошки.

Не хотілося йти сьогодні до келії, бо погано спав. Устав із важкою головою, тож пішов до пекарні спитати, чи не треба моєї допомоги. Пекар сердито оповів мені, що той новий помічник і досі не з’явився і що йому з нього помочі як з козла молока. Без зайвих припрошень я узявся за сокиру й почав колоти колодки — хотів розігнати в себе застояну кров. Зрештою, прийшов і помічник, на обох віках у нього вискочив ячмінь — очі позапухали. Пекар