Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

4. Окупація України червоною Москвою, знищення, репресії проти відомих українців незалежно від їхньої політичної орієнтації: В. Чумака, С. Петлюри, Скрипника, Шумського, Єфремова, Грушевського, Косинки, Підмогильного, Плужника, Курбаса (і всіх інших митців), послідовна русифікація (у всі часи).

5. Голодомори 1933-го, 1947 р.

6. Післявоєнні депортації селян Західної України, гоніння на українську культуру (Сосюра, Яновський, Рильський, Смілянський…)

7. Захоплення влади купкою кровопивць-плутократів («олігархів»), непомірні їхні збагачення і жахливе зубожіння народу, зокрема села, потоплення культури і зокрема літератури, і де той Геракл, який відірве їх від їхніх награбованих багатств.

Важко орати, коли нічим сіяти. Важко говорити про позитив, коли кругом самі негативи, ми всі їх бачимо і мусимо про них говорити. Повтор відомого.

Починаючи з того, що в Україні не забезпечено основних прав українцям; що в ній множаться легально, зареєстровані мін’юстом, сила силенна всіляких антиукраїнських інституцій і партій; що російські газети, які ведуть люту антиукраїнську агітацію – «Известия», «Комсомольская правда», «Московский комсомолец» зареєстровані як українські та процвітають на пільгових умовах; що економіку віддали в неукраїнські руки, а замість обіцяного ковтка повітря українському виробникові тугіше затягнули зашморг; що рішуче витісняється культура, яка обстоює національні традиції, патріотизм, – українських книг лишилося 20–80 % російських, українського телебачення 10–90 % російського і т. ін.; така-сяка національна злагода і стабільність досягається безкінечними поступками; самоприниження наших речників, зверхників й далі визначається тим, відомим, Шевченковим: «раби, підніжки, грязь Москви», вони як танцювали під московську балалайку, так і танцюють, але цього мало, вони ведуть нас московським шляхом слід у слід, з тією відміною, що Москва має певну мету, вона йде по своєму одвічному крузі; після незначного попуску – руки Івана Грозного або Петра Кривавого, й потаємно посилено готується до четвертої світової війни (третю, холодну, вони кажуть: «ми програли»), у них лишилася вся совітська розвідка і кагебе, яким наказано принишкнути на час і чекати сигналу, для цієї мети підверстується все – антиамериканська істерія, слов’янська ідея, заквашена на російському панславізмі; плекання п’ятої колони в сусідів, на початку більшість російських мешканців на наших теренах були лояльні, деякі – щиро, інші ж думали, що ми чинитимемо проти них те саме, що Росія царська і совітська проти так званих «інородців», але побачивши, що це не так, охмолоставшись, найзапекліші попіднімали хвости та роги і хвицяють ратицями.

Сьогодні ми знаємо: те, що нам казали про соціалізм – брехня, а що казали про капіталізм – правда, на початку були розмови про третій шлях, спроби власного розвитку, оперті на власну самобутність, але їх навіть до серйозної уваги не взяли.

Найстрашніше ж для мене пряма гибель української людності, зокрема села, і по сьогодні основи нашої, село вигибає, поодинокі вогники в нічній пітьмі, і то вже часто не електричні, а каганців, а ще світять голодні очі дітей і стариків, бо ж оті роздані паї обробити нікому і нічим, їх орендують спритні ділки і платять за рік мішком цукру або борошна. Всі сили села напружуються щоб якось вижити, а що вже казати про якийсь інтелектуальний розвиток. А на крислатих гілках нашої влади гойдаються м’які, теплі гнізда і всілося в них вороння кланів і корупціонерів, бодай би вони попадали всі й поздихали і кості їхні позападали, як вони жиріють на голодних дітях.

Хто ж найперше ще тримає Україну, хто її уособлює? Шевченко. Хоч і його, нашого пророка озвірілі від україноненависництва дебіли хочуть скинути з п’єдесталу, а згори на це не пролунало жодного слова застороги. Шевченко їм чужий.

А ми, оперті на його віру і пророче слово, маємо йти далі. Ніколи не можна почати спочатку незворотне, але виправити його в майбутньому, розбудувати можна. Є для цього і деякі умови. Є все-таки українська держава і українські громадяни, українці тут і за кордоном, і, слава Богу, немає Чечні та Афганістану. Ми багато говоримо про єдність усіх національних сил, але тільки говоримо, треба творити її конкретно. От наприклад славний у минулому і чистий Рух, а потім завдяки самоїдству стало їх два, а далі й третій за об’єднання двох, а може, буде і четвертий, і десятий, і сотий, за об’єднання дев’яносто дев’яти. Заклики до об’єднання кидають керівники рухів. А чи не краще було б, якби вони зійшлися, сіли, поклали ці заклики на папір і кожен взяв зобов’язання не претендувати на зверхництво, на керівництво новозведеним Рухом, привести до керівництва когось нейтрального. Нехай би зробили це навіть зараз, у перерві й подарували цей крок нашому форуму.

Нам потрібно на всю гостроту поставити українське питання перед урядом, зокрема мовну проблему, безумовного виконання десятої статті Конституції, створення мовного департаменту, заборони призначення на державні посади, обрання в депутати людей, які не знають державної мови.

Національним силам нарешті потрібно мати одну, досконалу, багатотиражну газету – речника національної ідеї. Без цього ми гукаємо в погребі. І газету комп’ютерну. Комп’ютеризація – майбутнє світу. Привчаймося до цього.

Підтримуймо, тримаймо школу – українськими кадрами, підручниками – всім, чим можна. Тут зроблені певні кроки, але й зводяться великі перепони. Всі сили на захист української школи!

Кажуть, в американському метро в одному місці є два такі написи: напис перший: «Бог помер. Ніцше» і напис другий: «Ніцше помер. Бог». Так-от усі оті шепітки, чутки, що Україна померла – є отой напис перший, неправдивий. А справедливий напис – другий. Сконають вороги. Україна навічно вписана в історію, вона є, вона триває, вона буде!

Демократія – це встановлені у громаді правила поведінки по захисту рівності для всіх… Окрім мене.

Віки неволі приспали нас, українців. Мисль пригускла, фантазія всохла. Усе було спрямовано – вижити. Скільки потрібно часу, щоб прокинутися остаточно. Здерти обручі з мозку, з душі…

Гомоінтелектуаліст.

Русскоязыкатый читатель.

«Тиран загинув! Нехай живе тиран!»

«Социализм есть советская власть плюс русификация всей страны». В. Ленин.

«Набрався вчора так, що сьогодні увесь день шумить у підсвідомості».

Мраксизм.

«Народ-биченосец» (батогоносець).

Рох-музика.

Сексуальна контрреволюція.

Спочатку було Слово. Може, це і є розгадка світу?

Нікому з сусідів Росія не простягнула руки. Простягала оголеного меча. А якщо й простягала руку, то в ній завжди був захований ніж.

Вся творчість Леніна – похідне від когось. Суперечка з кимсь, заперечення, ствердження чиєїсь правоти (дуже рідко). Відгомін зворотній. Це – легко. Значно важче створити щось самому.

Ми, українці, у двадцятому столітті не дали бодай Булгакова, Платонова, Шолохова. Головко, Панч, Ле – зовсім не те. Можна подумати, що в нас не було талантів. Одначе це не так. У нас не було навіть тієї крихти схожості на свободу, яку все ж мала