Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

але кожен, згідно з найбільшим правом природи, є паном своїх думок, то звідси випливає, що в державі ніколи не можна, не боячись дуже лихих наслідків, домагатися того, щоб люди, хоча б у них були різні й протилежні думки, нічого, однак, не говорили інакше, як за приписом верховної влади, бо й найдосвідченіші, не кажучи вже про простолюд, не вміють мовчати. Це загальний недолік людей — довіряти іншим свої плани, хоча й треба мовчати. А відтак той уряд є найбільшим насильником, за панування якого заперечується свобода кожного говорити й навчати того, що він думає, і навпаки, той уряд поміркованіший, за якого ця сама свобода надається кожному. Але ми жодним чином не можемо заперечувати, що величність може бути ображена ж словом, так само як і ділом. І, отже, якщо неможливо цілком позбавити підлеглих цієї свободи, то й, навпаки, вельми згубно буде допустити її без обмежень. Тому нам належить тут дослідити, до якої межі ця свобода може і повинна даватися кожному без шкоди для спокою в державі й без порушення права верховної влади. Це, як я на початку розділу XVI нагадав, було тут головною моєю метою.

Із вище пояснених підвалин держави вельми чітко випливає, що кінцева її мета полягає не в тому, щоб панувати і тримати людей у страху, підкоряючи їх владі іншого, але, навпаки, в тому, щоб кожного звільнити від страху, щоб він жив у безпеці, наскільки це можливо, тобто щоб він найкращим чином утримував своє природне право на існування і діяльність без шкоди для себе й іншого. Мета держави, кажу, не в тому, щоб перетворювати людей із розумних істот на тварин чи автомати (automata), але, навпаки, в тому, щоб їхні душі й тіла виконували свої функції, не наражаючись на небезпеку, а самі вони користувалися вільним розумом, і щоб вони не суперничали між собою в ненависті, гніві чи хитрощах і не ставилися вороже один до одного. А відтак метою держави насправді є свобода. Далі, ми бачили, що для утворення держави необхідно було тільки одне, а саме: щоб уся законодавча влада перебувала у всіх чи кількох, або в одного. Бо, оскільки вільні погляди людей вельми різноманітні і кожен окремо думає, що він усе знає, і оскільки неможливо, щоб усі думали однаково й говорили єдиними вустами, то вони не могли б жити мирно, якби кожен не поступився правом діяти згідно з рішенням тільки своєї душі.

Таким чином, кожен поступився тільки правом діяти за власним рішенням, а не правом міркувати й судити. Виходить, і ніхто без порушення права верховної влади не може діяти проти її рішення, але цілком може думати й судити, а відтак і говорити, аби тільки говорив чи вчив і захищав свою думку розумом, а не хитрістю, гнівом чи ненавистю, і без наміру ввести щось у державі завдяки авторитету свого рішення. Наприклад, якщо хто показує, що якийсь закон суперечить здоровому глузду, і тому думає, що він повинен бути скасований; якщо в той же час він свою думку віддає на обговорення верховної влади (якій тільки й личить ухвалювати і скасовувати закони) і нічого тим часом не робить всупереч приписам того закону, то він, звичайно, виявляє послугу державі, як кожний доблесний громадянин; але якщо, навпаки, він робить це з метою звинуватити в неправосудді начальство і зробити його ненависним для простолюду чи, бунтуючи, прагне всупереч волі начальства скасувати той закон, то він просто підбурювач і бунтівник.

Отож ми бачимо, яким чином кожний, не порушуючи права й авторитету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі, може говорити [те] і навчати того, що він думає, а саме: якщо він рішення про все, що треба чинити, показує їм же і нічого проти їхнього рішення не робить, хоча й повинен часом чинити проти того, що вважає добрим, і це відверто висловлює. Це, звичайно, він може робити, не порушуючи справедливості й благочестя, навіть повинен робити, якщо хоче показати себе справедливим і благочесним, бо, як ми вже показували, справедливість залежить тільки від рішення верховної влади, і, отже, вочевидь ніхто не може бути справедливим, якщо він не живе згідно із загальноприйнятим рішенням. Найвище ж благочестя (згідно з тим, що ми в попередньому розділі показали) є те, яке виявляється в турботах про мир і спокій держави, але воно не може бути збережене, якщо кожен став би жити згідно з велінням свого серця. Відтак і не благочесно робити на свій розсуд щось проти рішення верховної влади, чиїм підлеглим громадянин є, оскільки, якби це кожному було дозволено, неодмінно настало б падіння держави. Навіть більше: [людина] нічого не може робити проти рішення і припису власного розуму, доки діє згідно з рішенням верховної влади. Адже вона за порадою самого розуму вирішила перенести на неї своє право жити на свій власний розсуд.

Щоправда, це ми можемо потвердити і самою практикою, бо в зібраннях як найвищих, так і найнижчих властей рідко щось робиться за одностайного голосування всіх членів, але все робиться за загальним рішенням усіх, а саме: і тих, хто подавав голос проти, і тих, хто подавав його за. Але повертаюся до своєї мети. Ми бачили, говорячи про підвалини держави, чому ніхто не може користуватися свободою думки, не порушуючи права верховної влади. А з цього так само легко можемо визначити, які міркування в державі є бунтівними: саме ті, з прийняттям яких знищується договір, згідно з яким кожний поступився правом діяти на свій власний розсуд. Наприклад, якби хто думав, що верховна влада залежить не від себе самої, або що ніхто не повинен дотримувати обіцянки, чи що кожному треба жити на свій розсуд і інше подібного роду, що прямо суперечить вищеназваному договору, той бунтівник, але не так, звичайно, внаслідок думки й міркування, як внаслідок факту, прихованого в таких міркуваннях, тому що саме тим, що він думає щось таке, він порушує клятву вірності, дану подумки чи відверто верховній владі. І тому інші міркування, які не приховують у собі діянь, таких, як порушення договору, помсти, гніву тощо, не бунтівничі. Вони такі хіба що тільки в державі, розхитаній якимось чином, тобто в такій, де забобонні й чес­толюбні люди не здатні терпіти людей з благородним серцем, які здобули таку славу своєму імені, що їхній авторитет у простого народу значить більше, аніж [авторитет] верховної влади. Ми, однак, не заперечуємо, що бувають, крім того, деякі міркування, які, хоч, певно, просто обертаються навколо [питань] істини й брехні, пропонуються і поширюються тільки з лихими намірами. Їх ми також у розділі XV визначили, але так, що розум, однак, лишився вільним.

Якщо ж, нарешті, ми звернемо увагу й на те, що відданість кожного державі, а рівно й Богові, може бути пізнана тільки зі справ, а саме: з любові до ближнього, то нам жодним чином не можна буде сумніватися в тому, що найкраща держава надає кожному ту ж свободу філософування, що її, як ми показали, кожному дає віра. Звичайно, я визнаю, що від такої свободи інколи виникають деякі незручності. Але чи було коли запроваджено щось настільки мудро, щоб із того не могла виникнути якась незручність? Хто хоче