Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"

«Зроблено. Мертва. Жертва. Катована полонянка. Чиста гра».

Її переповнював відчай. Чому Дункан не прокидається і не рятує її? Його рука була свинцевим тягарем, часткою сили, що тримала і дозволяла цим істотам втягти її у свою химерну пастку. Вона затремтіла. Тіло заливав піт. Жахливі слова! Вони об’єднувалися в гігантські комбінації. Створіння з пащею, повною ікол-ножів, підійшло просто до неї, і вона побачила в чорному зіянні між його щелепами нові слова.

«Глянь угору».

Мурбелла засміялася. Не могла стримати сміху. «Глянь угору. Зроблено. Мертва. Жертва…»

Її сміх розбудив Дункана. Він сів, увімкнув низьку світлокулю й глянув на неї. Який у нього розбурханий вигляд після їхньої недавньої сексуальної колізії.

На його обличчі змішалися веселощі та роздратування від того, що його розбудили.

— Чого ти смієшся?

Сміх утамувався, перейшовши в задишку. Їй боліли боки. Боялася, що його невпевнена усмішка викличе новий спазм.

— Ох… ох! Дункане! Сексуальна колізія!

Він знав, що це їхня спільна назва тієї взаємної залежності, яка їх пов’язувала, але чому це її розсмішило?

Його здивована міна здалася їй недоречною.

Хапаючи повітря між нападами задишки, вона сказала:

— Іще два слова. — Мусила затулити вуста долонями, щоб стримати черговий вибух.

— Що?

Його голос був найкумеднішим з усього, що вона досі чула. Простягла до нього руку і труснула головою.

— Ох… ох…

— Мурбелло, що з тобою не так?

Вона могла лише далі трусити головою.

Він спробував усміхнутися. Це її заспокоїло, і вона сперлася об нього.

— Ні! — Коли його права рука помандрувала її тілом. — Я просто хочу, щоб ти був поряд.

— Подивися, котра година. — Він указав підборіддям на проєктор на стелі. — Майже третя.

— Це було так кумедно, Дункане.

— Розкажи, що сталося.

— Як тільки віддихаюся.

Він вклав її на подушку.

— Ми як кляте старе подружжя. Кумедні історії посеред ночі.

— Ні, любий, ми інші.

— Питання міри, не більше.

— Якості, — наполягала вона.

— Що це було таким смішним?

Вона розповіла йому про свій кошмар і вплив Беллонди.

— Дзен-сунізм. Дуже древня техніка. Сестри вдаються до неї, щоб звільнитися від травматичних зв’язків. Слів, що породжують несвідомі болісні реакції.

Страх повернувся.

— Мурбелло, чого ти тремтиш?

— Всечесні Матрони-вчительки перестерігали нас, що коли потрапимо до рук дзен-сунітів, з нами можуть статися жахливі речі.

— Биче лайно! Я пройшов крізь таке саме, коли був ментатом.

Його слова, мов чарами, ви`кликали ще один фрагмент сну. Звір із двома головами. Обидві пащі роззявлені. Там слова. Ліворуч «Одне слово», праворуч «призводить до іншого».

Веселощі змінили страх. Він утихомирився без сміху.

— Дункане!

— Ммм? — Ментатська відстороненість у тоні.

— Белл казала, що Бене Ґессерит використовують слова як зброю — Голос. «Знаряддя контролю», так вона це назвала.

— Урок, який ти маєш засвоїти майже на рівні інстинкту. Тобі ніколи не довірять глибшого вишколу, доки ти цього не засвоїш.

«А потім я не довірятиму тобі».

Вона відкотилася від нього й глянула на зблиски комунікаторів на стелі довкола хронопроєктора.

«Я й досі проходжу випробувальний термін».

Мурбелла розуміла, що її вчителі ведуть про неї приватні розмови. Ці розмови уривалися, коли вона наближалася. Дивилися на неї якось по-особливому, наче вона була цікавим екземпляром.

Беллондин голос безладно метався в її свідомості.

Кошмарні мацаки. Тоді середина ранку й неприємний запах власного поту в ніздрях. Обов’язкові для послушниці три кроки від Превелебної Матері. Голос Белл.

— Ніколи не ставай експертом. Це дуже обмежує.

«А все тому, що я спитала, чи немає слів, якими можна керувати Бене Ґессерит».

— Дункане, чому вони змішують ментальне і фізичне навчання?

— Розум і тіло посилюють одне одного. — Сонно. «Бодай його! От-от знову засне».

Вона труснула Дункана за плече.

— Якщо слова так збіса неважливі, то чого вони так багато говорять про дисципліну?

— Шаблони, — пробурмотів він. — Брудне слово.

— Що? — Вона потрусила його сильніше.

Він перевернувся на спину, ворушачи губами, тоді заговорив:

— Дисципліна дорівнюється шаблону, шаблон дорівнюється поганому способу дій. Вони кажуть, що всі ми — природні творці шаблонів… думаю, для них це означає «порядку».

— І чому це погано?

— Це дає змогу іншим знищити нас чи ув’язнити в… тому, що ми не можемо змінити.

— Ти помиляєшся щодо розуму й тіла.

— Гмм?

— Це тиск пов’язує їх разом.

— Хіба ж я не це сказав? Гей! Будемо розмовляти, спати чи що?

— Жодних «чи що». Не цієї ночі.

Його груди здійнялися в глибокому зітханні.

— Вони не зміцнюють мого здоров’я.

— Ніхто цього й не казав.

— Це приходить пізніше, після Агонії. — Вона знала, що згадки про це смертоносне випробування йому ненависні, але годі було цього уникнути. Перспектива наповнювала її думки.

— Гаразд! — Він сів, збив свою подушку і сперся об неї спиною, вивчаючи Мурбеллу. — То що?

— Вони збіса спритні у користуванні словозброєю! Вона привела до тебе Теґа і сказала, що ти повністю відповідальний за нього.

— А ти в це не віриш?

— Він сприймає тебе як батька.

— Насправді ні.

— Ні, але… ти думав так про башара?

— Коли він відновлював мою пам’ять? Так.

— Ви пара інтелектуальних сиріт. Постійно шукаєте батьків, яких не існує. Він гадки не має, якого сильного болю ти йому завдаси.

— Це розірве родинні зв’язки.

— То ти ненавидиш башара в ньому і тішишся, що завдаси болю.

— Я цього не казав.

— Чому він такий важливий?

— Башар? Він військовий геній. Завжди чинить щось несподіване. Збиває ворогів з пантелику, з’являючись там, де ніхто його не чекав.

— Ніхто інший не може цього зробити?

— Не так, як це робить він. Вигадує новаторську тактику та стратегію. Отак просто! — Він клацнув пальцями.

— Знову насилля. Як Всечесні Матрони.

— Не завжди. Башар мав репутацію переможця без битви.

— Я бачила історію.

— Не довіряй їй.

— Але ж ти щойно казав…

— Історія зосереджується на зіткненнях. У цьому є певна правда, але за нею приховуються тривкіші речі, що відбуваються попри потрясіння.

— Тривкіші речі?

— Яка історія згадує про жінку на рисовому полі, що веде перед плугом свого буйвола,