Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Коли погода змінилася, повідомляючи, що довге літо остаточно закінчилося і всім доведеться повертатися в Париж, Філіп анітрохи не засмутився.

48

Коли Філіп повернувся до «Амітрано», виявилося, що Фанні Прайс там більше не навчається. Вона вже віддала ключ від своєї шафки. Кері поцікавився у місіс Оттер, чи відомо їй, що сталося з дівчиною, і та, здвигнувши плечима, відповіла, що вона, мабуть, повернулася до Англії. Хлопець відчув полегшення. Він вже досхочу наївся її вічно поганого настрою. До того ж Фанні наполегливо давала йому поради, ображалася, якщо він не дослухався до них, і не хотіла зрозуміти, що він уже не почувається таким бовдуром, як на самому початку. Незабаром Філіп остаточно про неї забув. Тепер він малював олійними фарбами й почувався завзято. Хлопець сподівався, що йому вдасться створити щось дійсно вартісне й надіслати наступного року до Салону. Лоусон писав портрет міс Челіс. Дівчина чудово виходила на картинах, і всі юнаки, жертви її чарів, обов’язково малювали її. Від природи Рут була ледачою і полюбляла театральні пози, завдяки чому стала досконалою натурницею; до того ж вона достатньо добре розумілася на техніці живопису і могла дати корисну пораду. Своєю власною роботою дівчина охоче поступалася, адже в мистецтві здебільшого любила життя, яке ведуть митці. Їй подобалися теплі студії, де можна було палити, не рахуючи цигарок, і розповідати низьким приємним голосом про любов до мистецтва і мистецтво любові. Різниці між цими двома поняттями Рут не розуміла.

Лоусон малював із надзвичайним працелюбством: він цілими днями стояв біля мольберта, поки не падав із ніг, а потім здирав намальоване. Нікому, крім Рут Челіс, не вистачило б на нього терпіння. Урешті-решт молодий художник безнадійно заплутався.

— Єдиний вихід — узяти нове полотно і почати спочатку, — сказав він. — Тепер я точно знаю, чого хочу, і справа посуватиметься швидко.

Філіп був присутній при цій розмові, і міс Челіс звернулася до нього:

— Чому б вам теж мене не намалювати? Ви могли б навчитися багатьох речей, спостерігаючи за роботою містера Лоусона.

Міс Челіс була делікатною панянкою і до всіх своїх коханців зверталася на прізвище.

— Залюбки, якщо Лоусон не заперечуватиме.

— Мені начхати, — озвався його друг.

Уперше в житті Філіп брався за портрет і починав його із тривогою та гордістю. Він сів поруч із Лоусоном і малював те саме, що й товариш. Йому допомагали і приклад, і поради, які охоче давала парочка. Кінець кінцем Лоусон завершив роботу і попросив Клаттона оцінити її. Той тільки нещодавно повернувся до Парижа. Після Провансу він вирушив до Іспанії, мріючи подивитися в Мадриді на Веласкеса, а потім поїхав до Толедо. Там Клаттон провів три місяці і повернувся до своїх друзів із новим іменем на вустах: хлопець розповідав дивовижні речі про художника на ім’я Ель Греко[212], але виявилося, що познайомитися з його творчістю можна лише в Толедо.

— О, так, я чув про нього, — повідомив Лоусон, — це старий майстер, який вирізнявся тим, що малював так само погано, як сучасні художники.

Клаттон був мовчазніший, ніж завжди, і не відповів, але кинув на Лоусона насмішкуватий погляд.

— Ви покажете нам картини, які привезли з Іспанії? — попросив Філіп.

— Я нічого не писав у Іспанії. Був занадто зайнятий.

— То чим ви там займалися?

— Я розмірковував. Схоже, імпресіоністи мене більше не цікавлять; мені здається, за кілька років вони видаватимуться порожніми й поверховими. Я хочу забути все, що вивчив, і почати спочатку. Повернувшись сюди, я знищив усе намальоване раніше. Тепер у моїй студії немає нічого, крім мольберта, фарб і кількох чистих полотен.

— І що ви збираєтеся робити далі?

— Поки не знаю. Я ще не зрозумів, чого точно хочу.

Клаттон розмовляв повільно і якось дивно, наче прислухався до чогось ледь чутного. Здавалося, у ньому прокинулася якась загадкова сила, якої хлопець сам не розумів, і щодуху намагалася знайти вихід. Він вражав своєю могутністю. Лоусон боявся його критики, хоча сам напросився на неї, і намагався уникнути можливого сорому, вдаючи, що ставиться до Клаттонової думки зверхньо. Юнак якийсь час мовчки дивився на портрет, а потім кинув погляд на Філіпову картину, що стояла на мольберті.

— А це що? — запитав він.

— Ох, я теж накидав портрет.

— Наполеглива мавпа, — пробурмотів Клаттон.

Він знову відвернувся до Лоусонового полотна. Філіп почервонів, але не прохопився жодним словом.

— Ну, то що ви про неї думаєте? — не витримав нарешті Лоусон.

— Чудово пропрацьоване обличчя, — озвався товариш. — Як на мене, намальовано дуже добре.

— Гадаєте, з пропорціями все гаразд?

— Цілком.

Лоусон радісно всміхнувся й обтрусився, мов вимоклий пес.

— Послухайте, мені страшенно приємно, що картина вам подобається.

— Не подобається. Не думаю, що вона чогось варта.

Лоусонове обличчя витягнулося, і він зачудовано витріщився на друга, не розуміючи, що той має на увазі. Клаттон не мав ораторського хисту й насилу витискав із себе слова. Те, що він хотів сказати, звучало заплутано, недорікувато й багатослівно, але Філіп зрозумів основну думку цієї беззмістовної балаканини. Клаттон ніколи не читав книжок і вперше почув ці слова від Кроншоу; спершу вони не справили на нього враження, але запали в пам’ять і пізніше раптово нагадали про себе та видалися справжнім відкриттям: гарний художник повинен одночасно малювати два об’єкти — людину та її душевні наміри. Імпресіоністів цікавили інші проблеми: вони неперевершено зображували людину, але наміри її душі хвилювали їх не більше, ніж англійських портретистів вісімнадцятого століття.

— Однак, намагаючись передати це, ви стаєте занадто буквальним, — увірвав його Лоусон. — Якби я міг написати людину так, як це робить Мане! І нехай усі її душевні наміри летять під три чорти.

— Було б чудово, якби ви могли перемогти Мане на його власному полі, але вам до нього далеко. Не можна шукати натхнення в позавчорашньому дні; його вже висмоктали сповна. Слід повернутися в минуле. Побачивши роботи Ель Греко, я зрозумів, що портрет може дати значно більше, ніж ми гадали.

— Але це лише поверне нас до Раскіна! — загорлав Лоусон.

— Ні… Розумієте, Раскін переймався мораллю, а мені на неї начхати: дидактика нічого не варта, етика і таке інше, суть лише в пристрасті та емоціях. Найвидатніші портретисти — Рембрандт і Ель Греко — малювали одночасно людину і її душевні наміри; а другорядні художники обмежуються тільки людиною. Конвалія буде прекрасною,