Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Хто це?

— Якісь чаклуни. Я вже бачив таку стрілу, просякнуту Силою.

— Надвір!

Вони кинулися до дверей у мить, коли все навколо залило яскраве світло. Гуркіт був такий, наче десь поряд вдарила блискавка. Дах хати розлетівся на друзки, палаючий ґонт полетів у небо, тягнучи за собою хвости іскор. Вікна блиснули, вистрелили вогнем та димом. Якщо дружина магів вступала в бій, то про це мала знати вся околиця.

Кеннет проігнорував біль у нозі та гарячу рідину, що наповнювала чобіт. Махнув мечем уперед, вони побігли.

Перед хатою вирувало пекло. Палала вся передня стіна будинку та більша частина даху — та, що залишилася. Зникла також частина паркану. У блиску полум’я вони помітили п’ять замаскованих фігур. Сиділи навпочіпки, зосередившись на палаючій хаті.

Погана ідея — витріщатися на вогонь, коли навколо панує темрява.

Кілька темних, низьких фігур вистрибнуло з темені за спинами чужаків. Ударили відразу, без гарчання та гавкоту, як їх дресирували. Пси Гірської Варти вміли битися як ніхто інший.

Один із чужинців саме підводив руки вгору, між долонями збиралася темрява. Два пси стрибнули на нього водночас, повисли на руках, потягнули їх униз. Темрява впала йому на голову, чаклун крикнув дивним голосом, коли та розлилася йому на грудях і спливла вниз. Там, де торкалася тіла, щось шкварчало й димилося. Налякані тварини відстрибнули, а чоловік зник у темряві, божевільно виючи.

* * *

Морок розідрався, на тому боці виявився демон. Пляма темряви, сморід у свіжому повітрі. Човен неспокійно заколисався. Він був ярдах у двадцяти від берега й оглядав чудове видовисько, звільнену Силу, палаючу халупу, людей, що билися між собою, але тепер згадав про чорну істоту, прив’язану примарним ланцюгом до чаклуна, що причаївся поблизу села. Дурень, син дурня, онук дурня!

Він залишив його, залишив того, хто носив рукавички, серед людей, бо його доля була вже відома. Ким були б аґ’хеері, якби не вміли вшановувати ворога? Навіть смертельного. Він знав, що хлопцю залишилося небагато часу, а ці чаклуни недостатньо вправні, щоб схопити його живцем. Але цей демон… Якби рукавички були на комусь зі справжніх власників, проблем із чудовиськом не було б. Але хлопець? Демон його переможе, а тоді дитину схоплять… Після того, що його спіткало, він заслуговував на долю, ліпшу, ніж повільна смерть у якомусь темному льосі.

Його духи вже не вили й не шарпалися. Здавалося, до його шкіри приклали сотні шматочків льоду. Будуть битися.

В ім’я пролитої колись разом крові та через пошану до ворога.

* * *

Нападники розвернулися до нової загрози, три арбалети брякнули одним голосом, троє псів упали, наче стяті. Чари, що насичували стріли, обійняли тіла чорним димом, решта звірів відскочили в тіні, припали до землі. Що б не казали про псів Гірської Варти, вони напевне не були шалені. Якщо билися з кимось, хто користався магією, то завжди чекали допомоги від людей.

Останні чотири нападники присунулися одне до одного, троє назовні, один усередині. До них підповзав ще хтось. Кеннет упізнав жінку з поламаними руками, яка якимось дивом вилізла з хати.

Заспівали тятиви, навколо четвірки пролетіло кілька стріл. Решта роти вступала в бій.

«Командир», — подумав Кеннет, керуючись багаторічним досвідом. Хто з них? Той усередині, певно, ще один чарівник, але командує не він. Гивель із Вовком саме скінчили напинати зброю.

Ще кілька стріл минуло групку, принаймні дві точно зрикошетили від якоїсь невидимої перепони. Усередині магічного заслону троє чужинців готували арбалети. Невже замість того, щоб тікати, вони готувалися протидіяти всій роті? Шаленці.

Ні, усвідомив він, їм зовсім немає потреби битися з усім загоном. На поле битви ввійшла щонайбільше десятка, решта солдатів досі охороняла мешканців села. Кілька вишколених убивць із допомогою чаклуна могли ризикнути, особливо якщо якимось чином могли бачити в темряві.

Вони дотепер не помічали його четвірки.

Один із чужинців поплескав чарівника по плечу і вказав на жінку, що повзла до них. Рушили до неї, поперек подвір’я, досі під заслоною чарівника. Той, хто віддав наказ, мав бути командиром.

Ще один залп відскочив від заслону, чарівник смикнув головою, наче в неї щось ударило. Кеннет знав, що навіть найкращі бойові маги, незалежно від того, яким аспектом вони володіють, мають проблеми з таким прикриттям, бо кожна прийнята на нього стріла окупалася втратою крихти сили. Після кількадесяти пострілів маг буде вимушений його зняти — або втратить притомність. Решта вартівників також про це знали, бо арбалети раз у раз клацали, тільки щоб ударити в магічний щит.

Тут до нього дійшло, що заслін був поставлений лише між нападниками та дружиною вбивць; він зрозумів це, коли побачив, як вони підходять до жінки й підводять її з землі. Стояли спиною до нього. Ідеально для пострілу.

Він вказав Вовку на низького кряжистого чоловіка, який, схоже, віддавав накази, а Гивель безголосо проартикулював:

— Маг.

Підвели арбалети.

З темряви випірнув демон.

Рик, який прошив повітря, звучав так, наче тисячу котів водночас кинули в піч. Свердлив душу, проникав до самих кісток. Постать із тіні та диму увірвалася в коло світла, здійняла руки, завила. Демон зберігав людську подобу, нав’язану тілом мага, того, кому він служив і кого поглинув, хоча тепер більше нагадував покручену, зліплену з глини фігурку людини. На мить запанувала тиша. А потім потвора підстрибнула й кинулася на дружину мага. Відбилася від щита, покотилася по землі, люто рикнула, підвелася й атакувала знову. Коли демон біг, позаду нього залишалися сірі смуги ніби-диму, вони деякий час висіли в повітрі, не піддаючись подихам вітру. Чаклун розвернувся до нової загрози, коротко й розпачливо щось крикнув. Створіння не відреагувало, вдарило в захист із такою силою, що мага відкинуло назад. Вони обидва полетіли у протилежні боки, от тільки демон відразу підвівся з землі, труснув сірою аморфною головою й загарчав, а чародій залишився лежати нерухомо, з безладно розкиданими руками й ногами. Його товариші спрямували арбалети на потвору.

Хвиля чарів прийшла з боку озера й ударила по всьому на березі. Кеннетові підтяло ноги, падаючи, він устиг помітити, як щось близилося, розкидаючи каміння і жбурляючи навсібіч рештки хати. Щось усілося йому на спину і, злостиво хихотячи, втулило обличчям у землю.

Демон заричав: цього разу без гніву, а якось… панічно, коротко завив, його щось придавило, він на мить вирвався й завив знову, але що б не прийшло з боку води, воно було надто сильним, аби він міг опиратися. Виття перейшло у