Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Я заставляю себе встати з ліжка, переборюю бажання не йти в універ і таки виповзаю з квартири. Невиспана, пригнічена і з розбитим серцем. Відчуття, ніби в нього позапихували безліч дрібних голочок, і коли я рухаюся, то воно постійно коле. 

—  Лео,  —  гукає мене Кирило як тільки я виходжу з підʼїзду. Одягнений в сині джинси та білу футболку поло, в руках квіти. Виглядає не як на роботу. 

—  Тобі тут не раді, —  кажу замість вітання.

— Я здогадуюся, —  коротко відповідає. Не сильно поспішає вести активний діалог. От і добре, бо я також не налаштована сьогодні на довгі розмови з ним.

—  Чому ти тут? —  цікавлюся в Кирила. 

—  Хочу поговорити, — відповідає. — Це тобі, — простягає мені букет. 

Я беру квіти і викидаю у сміттєвий бак поруч.

—  Це ідеальне місце твоєму букету, вибаченням і пропозиції, яку ти мені зробив позавчора. Сподіваюся, що ти отримав вичерпну відповідь на все, що тебе цікавить. 

—  Лео, я не збирався від тебе нічого приховувати. І сам сьогодні би тобі все розказав. Без нервів і додумувань.

— Кириле, найкраще, що ти можеш зараз зробити для мене — це дати мені спокій. Їдь прошу тебе!

—  Лео, щоб ти собі не надумала, знай, що я не хотів зробити тобі боляче. І якщо тобі так справді буде краще, то я поїду, — дивиться на мене обнадійливо. Чекає, що скажу залишитись. Але не скажу ... Якби серце не плакало, цього разу я не можу просто забути, бо це не якась там дурна суперечка —  це зрада довіри, яка не повертається за одним помахом руки і парою приємних слів.

— Будь ласка, їдь, — прошу ще раз. Відвертаюся, щоб не помітив застиглих сліз в очах. Не бачу його, але чую як автомобіль різко зривається з місця і в секунди розчиняється в маленьких міжбудинкових вуличках. Уявлення не маю, що мені робити з Кирилом. 

На парах мені вдається трохи відволіктися. Я переключилася на проблеми українського виробництва повсякденного одягу і так старанно шукала аргументи, чому варто більше уваги приділити якості матеріалу та техніці пошиття, що забула про власні проблеми. Після закінчення останньої пари мене кличе до себе наша завкафедри. Я щоразу переживаю як йду до неї. Хоча в мене ніби все добре — хвостів не маю, ескізи для конкурсу всі затверджені, працюю над першими моделями. 

—  Доброго дня, Ольго Ярославівно. Будь ласка скажіть, чому покликали, бо я вже встигла собі наппридумувати різного.

—  Елеоноро,  можеш бути спокійною, привід хороший, —  відповідає завкафедри. —  Не стій в дверях, сідай.

— То в чому справа? — вмощуюся у крісло навпроти неї.

—  Я дуже рада, що ти знайшла матір і що тепер маєш на кого покластися, — урочисто починає Ольга Ярославівна свою промову. А в мене ледь очі на лоба не вилізли. Матір? До чого тут вона?

—  Ви про що? —  перепитую.

— Елеоноро, можеш не перейматися, це залишиться лише між нами. 

— Що залишиться? 

— Твоя мати приходила минулого тижня до нас і запитувала з чим потрібна фінансова допомога. Ми згадали про наш заморожений проєкт експериментальної фешн-лабораторії і вона погодилася його профінансувати в обмін на те, що тобі грантове місце дістанеться поза конкурсом. Тому, сміливо можеш збирати речі у Францію.

—  А мене хтось запитав чи потрібно мені місце поза конкурсом? —  злюся. Не очікувала такої підстави від Ольги Ярославівни. 

—  Елеоноро, ти радіти повинна, що нарешті зʼявилися можливості гідні твого таланту, — дивується моя наставниця.

— Ця, як ви кажете матір, зробила все за моєю спиною, бо я б ніколи не дозволила подібного. А ще мене нічого не повʼязує з цією жінкою, тому не має мене з чим вітати. А вас — справді можна, — вимовляю з докором. — Буде у вас тепер фешн-лабараторія.

— Елеоноро, в тобі говорить образа і молодеча впертість. Але, щоб чогось досягнути, інколи потрібно проковтнути свою незадоволеність і скористатися тим, що дають. В житті не завжди все так, як нам хочеться. Я не виправдовую твою матір, але мені здалося, що вона щиро переживає за тебе і хоче допомогти. Може спосіб обрала не дуже вдалий. Спробуй поговорити з нею, — радить Ольга Ярославівна. Але легше сказати, ніж зробити.

—  Я сама розберуся, — в мені ще досі говорить злість, тому виходить трохи різко. — Можу бути вільна? 

— Можеш,  але Елеоноро, будь ласка, нероби дурниць. Ніхто з нас не бажає тобі поганого.

Я ніяк не коментую останні слова. Почуваюся зрадженою. Вилітаю з універу і завертаю одразу в парк. Випʼю капучино і вирішу, що далі робити.  

Біля кав'ярні довжелезна черга. Що за день такий нещасливий? Але я налаштована рішуче, тож вперто вистоюю чергу. Замовляю собі капучино з вишенивим сиропом і коли вже забираю готовий напій, то чую за спиною знайомий голос, той самий, що й декілька днів тому. 

—  Мені те саме, що й дівчині, — замовляє.

—  Ти мене переслідуєш? —  обертаюся до неї. Незвичне відчуття бачити настільки подібну собі зовні людину і абсолютно не розуміти, що в неї всередині.

—  Не переслідую, а наполегливо шукаю зустрічі, —  спокійно відповідає, бере своє капучино і одразу тягне його трубочкою, —  з вишневим сиропом. Люблю вишню.

—  На світі багато люблять вишню, —  відповідаю, бо не хочу, щоб нас пов'язувала навіть така дрібниця. 

— Поговоримо?

—  А в мене є вибір? — огризаюся.

—  Елеоноро, я не буду тебе силою змушувати до чого небудь. 

— А от в цьому я невпевнена. Ти ж за моєю спиною вже встигла домовитися про позаконкурсне місце. Значить можливості в тебе є. 

— Ти права, можливості є. І я готова ними поділитися з тобою. 

—  Жаль, тільки мене забула запитати чи я потребую такої щедрості від тебе.

—  Давай відійдемо в більш спокійне місце, —  пропонує.

—  Боїшся, що нашу сварку почують перехожі?

—  Я не планую з тобою сваритися, а от серйозно поговорити —  так! 

—  Ми можемо прогулятися до мене додому, — пропоную. — Підозрюю, що ти знаєш де я живу.