Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

***

Ворушитися не хочеться. Пересичене пережитими відчуттями тіло відчувається легким і важким одночасно. Коли здається, ніби ширяєш в небі, але навіть рукою рушити не в змозі. Прикривши важкі повіки, я спостерігаю за своїми се-аран.

Са-оір одягається в суворого вигляду чорний одяг з червоними вставками. Моторошно-красивий. А-атон, уже зібраний, розвалився у кріслі. І, розгорнувши перед собою голографічний екран, швидко набирає якісь команди. Хмуриться зосереджено.

− Я думаю запросити Сетору розділити з нами трапезу, − повідомляє він, кинувши на брата швидкий погляд. − Не заперечуєш? Він надав мені цікаві відомості. Я вже перекинув їх на твій тарком. Тобі сподобається. Самі собою ці дані здаються не значними, але в комбінації з тим, що у нас є, вони можуть перетворитися на незаперечні докази проти Менетнаша.

− Навіть так? − підіймає на нього погляд Са-оір, застебнувши кітель сарк. − Ти йому віриш?

– Ображаєш, брате, – криво посміхається А-атон. – Я нікому не вірю, окрім тебе. Деколи навіть у собі сумніваюся. Але я впевнений, що йому потрібен союз із нами набагато більше, ніж нам з ним. Мені дещо вдалося розкопати про стосунки Сетору з батьком та верхівкою жерців. Дім Просвітлених набагато сильніше лихоманить, ніж ми думали. І нового главу після перших судових слухань зжеруть, незалежно від того, чи буде страчений Менетнаш, чи виправданий і помилуваний. Якщо тільки Сетору не завдасть попереджувального удару і не вичистить своє оточення від поплічників батька завчасно.

– І якщо ми підемо назустріч, допоможемо йому… – тягне темноволосий Повелитель, – то матимемо Голос Абсолюту в боржниках і підконтрольний нам Дім Просвітлених.

– Саме так.

− Що ж. Тоді запрошуй. Я не заперечую. Вислухаємо цього жерця. Але якщо він хоча б намагався влізти в нашу систему безпеки, поки чекав на аудієнцію, викину власними руками.

Отже, мені вечеряти доведеться без них. І невідомо, коли вони звільняться після цієї ділової вечері з Сетору. Адже, напевно, будуть якісь переговори вести зі жерцем. А завтра хтось із них двох полетить знову.

З губ мимоволі зривається тихе засмучене зітхання. Дуже тихе. Але цього достатньо, щоб чоловіки почули та звернули на мене свою увагу. Зніяковівши під їхніми перехресними поглядами, я щільніше завертаюся в простирадло, ховаючи в ньому обличчя.

Ну, навіщо на мене так дивитися? Я ж мовчу і ні на що не претендую.

− Ліно? − вимогливо кличе Са-оір.

− Так, мій володарю?

− Подивися на мене, − наказує він.

Доводиться підвести голову і поглянути в чорні очі мого темного се-аран.

– Щось тебе засмутило у почутому? – чую безпристрасне запитання, яке змушує мене отетеріти. Якось не думала, що моє засмучення когось із них якось хвилює.

Але ось, вони обидва буравлять мене поглядами, очікуючи відповіді. Не відмахнешся тут.

− Трішки, мій пане, − зізнаюся обережно. − Я сподівалася, що зможу провести з вами вечір. Тільки й того.

− Тобі не вистачило нашої уваги? − здивовано уточнює А-атон. – Мені здалося, що ми задовольнили не лише свої бажання, а й твої.

Він що… подумав, мені сексу мало? О Боже. Але й Са-оір, здається, теж так вирішив. Он очі як спалахнули.

– Ні, що ви… Я… не про фізичну близькість, – бурмочу, запинаючись. Знову червоніючи.

– А про що тоді? – примружується А-атон. І стільки подиву в голосі.

І от як їм пояснити? Якщо я й сама не знаю, чого чекала від цього вечора. Ну не сердечних же розмов із ними двома. Ех, Ліно, ну чого тобі варто було стримати те зрадливе зітхання?

– Можна, я не говоритиму? Це не важливо, справді, – шепочу втрачено.

І розумію, наскільки прорахувалась, ще раніше, ніж вимовляю останній звук.

− Ні, не можна. Ми хочемо знати, – за двох беззаперечно відповідає Са-оір.

– Мені просто… дуже хочеться хоч трохи побути з вами, поки ви тут. Пізнати вас краще. Поспілкуватися… може… – видавлюю плутано. – Але розумію, що мої бажання нездійсненні, оскільки у вас є важливіші справи. Тому й засмутилася.

Не уявляю, як вони можуть відреагувати на такі дивні бажання своєї рабині. А мені до крику хочеться, щоб вони зі мною говорили, як із особистістю. Хочеться відчути, що не пусте місце для них. І, можливо, зрозуміти, як вони ставляться до мене.

− Побути з нами, отже? – дивно посміхається мій темний се-аран.

− Так, мій пане, − киваю легенько, намагаючись збагнути, чому він так дивно дивиться.

Уважно спостерігаючи за своїми господарями, я навіть не одразу помічаю, як у спальні тихо з’являється мій хранитель. Лише коли бачу кинутий у бік вхідної арки погляд А-атона, теж обертаюся, щоб подивитися, хто там.

Нагородивши мене коротким поглядом, на-агар запитливо дивиться на мого білого се-аран. Очевидно, очікуючи розпоряджень.

− Чотжаре, вели накрити вечерю в малій імператорській трапезній, − віддає той наказ. − З нами вечерятиме рі-одо Сетору. І підбери Ліні вбрання, гідне імператорської се-авін. Тільки дивися, не перестарайся. Жрець нам поки що потрібний живий.