Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Говорила переважно Жанна, вона таки видала своє бажання побачити Артема. Артур не став дзвонити брату і дізнаватися, де він, бо боявся не стриматись і сказати все, що він думає про вчинок останнього. Навіщо було дзвонити матері й говорити їй про Злату? Але Артем, побачивши авто брата біля будинку, подзвонив сам.

— О, про вовка помовка, — сказав Артур. — Привіт. Ми в Primavera, якщо не боїшся — приходь. Ти знаєш чому... Давай.

Артур відбив виклик і, насупивши брови, покрутив келих. Принесли піцу, невдовзі прийшов Артем.

— Всім привіт ще раз, — сказав він, сідаючи біля Жанни.

— Привіт,— Артур поглянув на брата спідлоба.

— Артуре, я не знаю, що мама тобі сказала, але я… — почав брат.

— Давай вийдемо, — Артур підвівся з-за столу, не відводячи від Артема очей. Той завагався, але пішов слідом за братом на вихід.

На вулиці Артур закурив, Артем мовчки чекав, коли той скаже хоч слово.

— Якби ти не був моїм братом, — врешті сказав Артур, — я б набив тобі морду.

— Артуре, я нічого такого їй не сказав. Вона подзвонила, я сказав, що ти вранці заїжджав з батьком і двома дівчатами, одну з яких звали Златою, і що вона вся у шрамах. У страшнючих шрамах, і у неї всі пальці. Що ти дуже прихильно до неї ставився, обіймав і навіть поцілував. Я ще ніколи не бачив, щоб ти з якоюсь дівчиною так поводився. Вона сказала, що це ім’я для тебе, як наркотик, що тебе треба лікувати, ти залежний від нього. Все, вся розмова. І знаєш, мама права, ти ж з цією дівчиною лише через її ім’я, визнай це!

Артур мовчав. Він зім’яв недопалок, викинув його в урну, взяв іншу цигарку, знову запалив.

— Це не через ім’я, — сказав він, видихнувши.

— Не через ім’я? — Артем усміхнувся. — Ти що, хочеш сказати що тобі тепер подобаються ОТАКІ дівчата?!..

— Ти що, не розумієш? — промовив Артур з гіркотою в голосі.

— Що я маю зрозуміти?.. — здивовано перепитав брат.

— Це ТА САМА Злата…— голос Артура затремтів.

— Та сама?...— Артем не вірив своїм вухам. — Але ж… Ти казав, що вона померла.

— Так сказав її батько, пояснюючи причину відмови від поїздки в Італію. Якби я поїхав тоді в Житомир, як планував… Якби я не послухав Іннесу...

— О, брате… Оце так новина…

— Так.

— Ну... окей. Вона — жива, але ж виглядає вона стрьомно, погодься.

— Головне, що вона жива. Решту можна виправити.

— Стривай, ти говориш про пластичну операцію? Ти знаєш, скільки це тобі буде коштувати? Це ж цілий статок!

— Мені все одно скільки.

— А ти не думав, що вона просто використовує тебе, щоб вирішити свої проблеми з зовнішністю?

— Ні, не думаю. Це моя ідея.

— Жінки вміють вкладати в голову чоловікам думки, які ті сприймають за свої власні.

— Це не про Злату. Тут ідея цілком і повністю моя. І якщо ти скажеш матері хоч слово — я тобі цього не пробачу.

— Ти думаєш, вона не дізнається?

— Свого часу дізнається, але не зараз. Мені буде потрібна твоя допомога, ти ж знаєш, в понеділок я лечу в Голландію... тому потрібна буде твоя участь в одній справі.

— Що за справа?

— Я поясню все завтра, після того, як поговорю з Людмилою й батьком. То ти зможеш трохи втримати язика за зубами?

— Добре. То матері не можна навіть сказати, що це ТА САМА?

— Це можна, про мої плани — ні.

— Добре… Обіцяю.

— Пішли до дівчат. Там Жанна дуже тебе чекала.

— Справді? — Артем пожвавішав, — пішли.

— Але ти грай, та не загравайся, — Артур поплескав брата по плечу.

Жанна озирнулася на братів, оцінюючи їхні стосунки й настрій. Коли ті сіли за стіл, вона ще раз пильно на них поглянула. Ніби все нормально.

— Ти диви, навіть без синців і подряпин, — вона усміхнулась.

— Ми ж культурні люди, — усміхнувся Артем і крадькома поглянув на Злату.

Він спробував собі уявити, якою б дівчина була без шрамів, що спотворили її обличчя. Злата саме повернулася лицем до Артура, і перед очима Артема опинилася неушкоджена сторона її обличчя. Так, вона була б дуже гарною… І очі в неї — справді неймовірні… Невже брат так на неї запав, що хоче витратити на пластику цілу купу грошей?... ДИВИНА.

— Давайте, допомагайте з піцами, — сказала Жанна, жуючи, — бо Злата щось зовсім ненадійна помічниця.

— Не подобається? — запитав Артур, повернувшись до неї.

— Подобається, дуже смачно. Я вже шматочок з'їла, більше не хочу.

— Одну. А другу? — Жанна кивнула на цілий диск піци, з якої Артем саме брав трикутник.

— Я не хочу.

Злата втомлено поклала голову Артуру на плече.

— Втомилася? — він обійняв її й поцілував маківку.

— Якось особливо не відчувала, а зараз… може це від вина?..

— Напружений день, тобі треба виспатися. Скоро підемо, — він махнув офіціанту, щоб принесли рахунок.

Близько одинадцятої вони повернулися до квартири. Жанна трохи сердилася на Артура, бо той спровадив Артема на третьому поверсі, відправивши до квартири батьків і не дозволивши йти до нього, тому відразу ж пішла в душ, а коли вийшла, то побачила, що він розклав два крісла й поклав чисті комплекти постільної білизни, одного з яких вже розстеляла Злата.

— Суперська кабінка, скажу я тобі, просто кайф… А ти що, збираєшся спати ТУТ? — здивувалася Жанна.

— Так, а що?

— Ну ти й дурна, Злато, — Жанна почала й собі стелити ліжко. — Там у нього в кімнаті такий сексодром стоїть, а ти навіть не намагаєшся туди потрапити.

— Звідки ти знаєш, що в його кімнаті?

— Зазирнула, коли він заходив туди. Я б тобі радила використати свій шанс.

— Жанно, Артур поводиться досить стримано, і я йому за це дуже вдячна. Вішатися йому на шию я не буду, я сама не певна, що готова...

— От ти гальмо, — Жанна лягла в крісло, — круте ложе… А в його ліжку, мабуть, ще краще.

— Жанно…