Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Але я все одно розуміла — навіть з такими умовами довго ми не протримаємось. Або я набридну Соретті — що найімовірніше за все, — або в мене здадуть нерви — хоча це й так безперечно станеться. Мені потрібно якнайшвидше знайти нову роботу. І, мабуть, таку, де я увесь день перебуватиму в одязі. І підшукувати вже нову оселю, нехай я й можу поки лишитися з Тоні в його пентхаусі. Та в його ліжку. Всіма частинами тіла, що зазвичай сигналізують про неприємності, я відчувала, що вскочила в неабияку халепу.

— А ввечері ми бачитимемось, як… — складно було дібрати відповідне слово. Він мій бос. Оце і все. Ми навіть не друзі, щоб додати до цього статусу «з привілеями» без трусів. — Хто ми там є одне одному.

— Тобто щодо нашого статусу ти ще не визначилась? — лукаво спитав Соретті. Так, ніби він, на відміну від мене, розмірковував про все це. Коли? Невже після невдалої спроби заручитись зі мною? Як? Навіщо? І що саме він там собі надумав?

— А ти?

Тоні трохи помовчав. Обирав слова, щоб мене не налякати? Не образити? Чи зважував, яку частину плану вже стосовно мене я маю право почути?

Порожній шлунок вкрила крига остраху. Я нашорошено дивилась на боса. Й шкодувала, що не маю здатності читати чужі думки.

— Я хочу проводити з тобою час, Елізабет. По-різному, — щось в його голосі підказало, що він не різноманіття позицій у сексі має на увазі. Трикляте серце одразу почало відбивати радісний марш на честь цієї видатної виняткової події.

— Тоді мій варіант — наш єдиний вихід.

Чомусь я не наважилась зізнатись йому, що мені також подобається проводити час разом. Зрештою він і сам повинен вже допетрати це, хіба ні?

— Якщо тебе він влаштовує — гаразд.

— Що?!

В мене й досі не завжди виходило приховувати ошелешення. Й збавляти вчасно кляту гучність.

— Я згоден, — підтвердив Тоні, підсилюючи мій подив. Й підозри, які накотили одразу за ним.

— І в чому підступ? — наїжачилась я.
— В холодному душі, — отепер я розібралася, що його сердитість удавана. — В тому, що я нарешті пожалкував, що найняв покоївку, яка швендяє цілими днями в білизні…

— Ні, — перебила його я. — Як ти збираєшся переграти мене?

Стикнувшись поглядами, ми поринули в коротку, але не менш нестерпну від того, тишу.

Ні-за-що не повірю, що Соретті ось так візьме й прийме усі правила незнайомої йому гри. Й не намагатиметься їх перекроїти на свій лад або скасувати взагалі. Ні, таке йому не під силу.

— Задля різноманітності побуду трохи шовковим, — задоволено посміхаючись — йому точно була до вподоби моя підвищена сторожкість, — заявив Соретті. Мені варто було таки учора зізнатись, що це не обов’язково? Що паскудником він подобається мені навіть більше? Мабуть, вже запізно вносити корективи і точно не в такий момент як зараз.

— До речі, пане Шовковий, якщо ти вже такий слухняний, поясниш нарешті, з якого дива під рестораном були фотографи?

Не те щоб бос приховував від мене мотиви цієї витівки. Просто ми були зайняті іншими, цікавішими за допит, справами.

Його усмішка стала ширшою — декого потішила моя цікавість. Або вона взагалі лестила йому.

— Допекти Петрі. Та підстрахуватися на випадок, якщо вона й справді нас отруїла, — повідомив він без зволікань.

Я ковтнула слину — вже те, що Соретті дійсно припускав, що таке може статися, жахало й відбивало усіляке бажання знов перетинатися з крижаним стервом.

— А я вже, бува, подумала, ти таким чином планував повідомити усім зацікавленим у твоєму товаристві ціпонькам, що відтепер в них немає жодних шансів.

Насправді я не вважала так. Тобто я взагалі не думала про це. Це ж Тоні Соретті, він і моногамія такі ж протилежності, як вогонь та лід. Я, звісно, була наївна, та не настільки, щоб вважати себе тим його справжнім та єдиним коханням.

І це ще одна проблема. Колись мені доведеться ділити його з кимось. А цього я не зможу. Сподіваюсь, він відмовиться від мене раніше ніж це станеться.

Тоні дещо збліднув. Насупився й скосив очі на кавомашину, ніби вона могла йому щось підказати, за мить повернув погляд до мене.

— Оце я якось не врахував.

Так, збиткуватись з цієї його вразливості було б справжнім лиходійством, але як я могла втриматись? Маленькому беззахисному панові Перелюбнику час зустрітись зі страшною реальністю. Гаразд, можливо дещо штучно підсиленою задля ліпшого ефекту.

— Тобто ти не в курсі, що якщо хтось з них довідається, що ти проводиш з якоюсь дівчиною час на постійній основі, ти автоматично вважатимешся для них або померлим, або імпотентом?

Сумніваюся, що всі ці гламурні лялі аж настільки принципові моралістки й взагалі мають хоч якесь уявлення про вірність, але Тоні про мої сумніви знати не обов’язково.

Спостерігати за тим, як від потрясіння витягується його обличчя, мені, мабуть, ніколи не набридне.

— Забери свої слова назад! — істерично затребував бос точно за розкладом.

— Нізащо, єнотику, — солодкавим голосом проспівала я.

Соретті гарячково зробив крок до мене. Одразу ж зупинився й пробурчав щось собі під носа нерозбірливо італійською; гучно вдихнув носом, схоже, намагаючись хоч трішечки заспокоїтись, нехай карі очі й палахкотіли гнівом, не таким, що спопелить усе навкруги, але гнівом.

Ого, до нього нарешті дійшло, що я навмисне кепкую з нього й він так легко на це ведеться?

Чи Тоні просто за якусь секунду вимудрував покарання за цю витівку, тому передумав ловити мене? Та й щоб він тоді зробив?

Ні, відповідь на це питання мені добре відома. Вона й досі бринить в тілі п’янким приємним болем й втомою від минулої ночі.

— Якщо ми, принаймні тимчасово, усе вирішили, пропоную поснідати, — сказала я, оголошуючи перемир’я.

Подальша його поведінка й реакція підкажуть мені, наскільки кепське моє становище.

Тоні кивнув, погоджуючись зі мною. Отак просто. Узяв і кивнув. Ніяких розпусних багатообіцяючих погроз не злетіло з його вуст. Але очі були темні-темні як повна гріхів прірва.