Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Ґвалт! Рятуйте! Поможіть! Кінець світу! Ліси зрушилися! До-по-мо-жіть!

Щиро кажучи, слухати цей лемент було бридко, та довго його слухати й не довелось: невдовзі і крики, і ляскіт зброї, і решту звуків поглинув грізний гамір, що насував на поле бою з-поза спин нарнійців, що стояли, як у землю вриті. Це й справді були дерева, і їхня перша хвиля, прокотившись крізь лави нарнійців, поринула навздогін армії загарбника, що чимдуж дала драла. Ну, що вам сказати? Якщо колись вам доводилося опинитися край велетенського лісу, та до того ж на високому крутосхилі, коли ураганний осінній зюйд-вест, здуваючи листя, розгойдує стовбури дерев, і здається, що ще трохи — і ліс рушить на вас, то ви майже повністю зможете собі уявити самопочуття заморського воїнства. Так-так, саме «майже», тому що дерева наших лісів, попри всі вітри й урагани, досить-таки цупко тримаються землі, а ось нарнійські… мабуть, їх деревами й не назвеш, — на заморців сунули велетенські на зріст живі створіння; їх розкидисті руки з безліччю патичків-пальців тяглися до заморців, а ще вони грізно трясли головами, від чого густе листя шуміло, неначе злива в горобину ніч. Ну, та що тут розбалакувати про якихось-то там заморців, якщо навіть найбільш титулованим жителям Нарнії — і тим стало якось ніяково, коли повз них прокотилася ця лісова лавина. Заразом, не минуло й двох хвилин, як усю заморську армію з поля бою мов вітром здуло. Прибічники Міраза наввипередки бігли до Великої річки в сподіванні проскочити через міст й укритися за фортечними ровами та мурами міста Беруни.

Незабаром вони були біля мети. Місто стояло на місці, тішачи погляд надійними укріпленнями. Велично несла свої води ріка (по-військовому «водна перепона»). А ось мосту… мосту не було. Заморці — хто пополотнів, хто почервонів, а хто й позеленів — та всі дружно підняли догори руки й здалися.

Але що ж трапилося з мостом? Учора був — сьогодні вже немає… А з мостом трапилося ось що. Рано-вранці, проспавши трохи, дівчата розплющили очі й побачили, що над ними стоїть Аслан.

— Сьогодні у нас буде свято, — сказав він.

Дівчатка роззирнулися. Дерева вони помітили вдалині, та їх ще можна було роздивитися: темною смугою вони прокочували до кургану. Вакх і менади, ці його палкі подружки, а також і Силен зі своїм віслюком були вже на ногах (якщо вони взагалі спали цієї ночі). Усі сміялися, розважалися й співали, дудоніли у флейти, дзвеніли у цимбали. Звідусіль до них поспішали всілякі звірі та звірята, та не ті, що говорять, а звичайні.

— Що це? Що діється, Аслане? — запитала Люсі, а в її очах також затанцювали потішні іскорки.

— А ось що, — сказав він, — нумо, сідайте мені на спину та їдьмо готувати свято.

— Ах, як чудово! — заплескала в долоні Люсі, й дівчатка поспішили здертися на його теплу золотисту спину, як колись, за давніх-давен. Аслан вирушив у путь. За ним — навскач і з перекидом, наздоганяючи та переганяючи одне одного, — Вакх і його менади; навколо них ганяли звірі та звірята, а замикав процесію Силен зі своїм віслюком.

Пройшовши трохи вперед, процесія взяла праворуч і незабаром, перебрівши через крутобокий пагорб, опинилася на березі Великої ріки саме на тому місці, де раніше був брід, а тепер простягався довжелезний кам’яний міст, яким так пишалися заморці. Усі вже були рушили до мосту, аж тут із води з’явилася величезна бородата голова, увінчана очеретом.

— Вітаю тебе, мій повелителю, — сказала голова густим голосом (голос ішов відкілясь з-під води). — Ох, тяжко мені! Звільни мене від кайданів! Позбав від оков!

— Хто ж це може бути? — запитала Сьюзан Люсі у вухо.

— А це, гадаю, і є не хто інший, як бог Великої ріки. Та тихше!

— Вакху, — сказав Аслан, — визволь його!

«Здається, вони мають на увазі міст», — подумала Люсі. І мала рацію. Вакх і весь його сміхотливий почет, здійнявши хмару бризок, шубовснули на мілководдя. І тут почалося щось надзвичайно дивне. Зелені сильні пагони плюща, виприснувши з-під води, у лічені хвильки заплелися навколо кам’яних биків і здерлися по них до самого парапету. Це відбувалося до того швидко, що збоку здавалося, буцімто міст запалав і горить зеленим полум’ям. Просто на очах пагони проростали крізь камінь, у камені з’являлися тріщини й розколини, крізь які знов-таки паростився плющ, ще мить — і у воду посипалися дрібні камінці, міст загойдався, мов той живопліт на вітровії. І все разом із шумом та гуркотом обвалилося у водоверть.

А ще через якусь мить водоверть щезла, на річковому плесі затанцювали сонячні зайчики, а веселий гурт баламутів, пустуючи і плескочучись, побрьохав, потанцював та поплив до іншого берега.

— Ур-ра! Брід біля Беруни знов-таки став бродом! — кричали дівчатка, сидячи на спині в Аслана (цього разу вони, що називається, перетнули ріку, не замочивши ноги), а Аслан, вибравшись на другий берег, повернув до міста.

У місті на них, схоже, не чекали. Вулиці враз спорожніли, повсюди загрюкали двері та віконниці, загриміли засуви.

Перша ж будівля, до якої вони підійшли, як не дивно, виявилася школою, а точніше — школою для дівчат. Тут вони й сиділи, виховано склавши руки на партах. Волосся туго стягнуте у коси, вузькі комірці здавлюють шиї, ноги у товстих та кусючих панчохах. А сиділи вони на уроці історії. Історія за часів правління Міраза була предметом найобов’язковішим і найпрецікавішим. З одного боку, вона була нуднішою будь-якої іншої найнуднішої правдивої історії, з іншого боку — правди в ній було не більше, аніж у найнеймовірніших пригодницьких романах.

— Ґвендолен, — говорила в цей момент сувора класна дама, — якщо ти негайно не припиниш вертітися та витріщатися у вікно і не слухатимеш уважно урок (тут вона постукала указкою по столу), я буду змушена поставити тобі незадовільну оцінку з поведінки!

— Перепрошую, міс Призл, — відповіла Ґвендолен, — та річ у тому, що тут…

— Ти чула, що я сказала, Ґвендолен? — міс Призл брав нетерпець, вона ненавиділа, коли з нею сперечалися.

— Та, міс Призл… тут і справді — ЛЕВ!

— Не верзи дурниць! — не витримала міс Призл. — Що за нісенітниця! Школа й лев — речі несумісні! А за свою неподобну витівку ти, Ґвендолен, дістаєш ще одну незадовільну оцінку з поведінки! А тепер, — відновивши дисципліну, заспокоїлась міс Призл, — а тепер перейдемо