Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Я ж казала, – кинула Лілі, з'являючись у мене за спиною, коли я вивчала свою ауру в дзеркалі. Дівчина вказала поглядом на підвіску, що залишилася у мене на шиї після походу до клубу. – Тобі підійшло.

Я не одразу зрозуміла, про що вона, а коли придивилась, мимоволі посміхнулася. Прикраса являла собою довгий ланцюжок з великим каменем нерівної форми без оправи, лише з кількох сторін його фіксували срібні вусики. Сам камінь був точною копією моєї аури: шари різних відтінків зеленого розкреслювали чорні смуги, нагадуючи кола на воді. Незважаючи на справжню схожість каменю з моєю аурою, я потяглася, щоб зняти підвіску: вона належала Лілі, а я просто забула віддати.

– Не варто, – похитала головою вона. – Він уже твій.

– Це дорогий подарунок, – запротестувала я.

– Це малахіт, – дівчина підійшла до мене і задумливо торкнулася пальцем каменю на моїх грудях. – Знаєш, люди не просто так вважають, що деякі камінці мають магічні властивості. А ще старанно підбирають кожній людині конкретний камінь. І саме цей прийняв тебе.

– І чим мені це загрожує? – з легкою усмішкою вирішила поцікавитися я.

– У сфарів є певна сумісність із мінералами і якщо ти знайдеш свій, то він автоматично стає амулетом, навіть не потрібно звертатися до артефакторів або якось впливати на нього магією. Твоя енергія просто входить у певний симбіоз з енергією каменю. Він живиться твоєю силою, а натомість стає чимось на зразок оберегу. Досить слабкого в порівнянні з реальними артефактами, проте який не який, а додатковий захист.

– А у тебе такий є?

– У мене їх два, – Лілі заправила довге світле волосся за вуха і почергово повернулася до мене спочатку правим, а потім лівим боком. – Аметист та обсидіан.

На кожній мочці красувалися невеличкі необроблені камінчики. На правому вусі виднівся яскраво-фіолетовий багатогранний камінь. Аметист переливався на світлі і набував то насичених кольорів, то майже прозорого вигляду. На другій мочці іскрився чорний камінь. Я знала, що обсидіан утворюється внаслідок застигання лави, але чомусь не думала, що він має такий глибокий чорний колір – він просто затягував у свою чорноту. Уламок обсидіану виглядав дуже гострим – не здивуюся, якщо спроба до нього торкнутися виявиться небезпечною. Спочатку сережки мені здалися маленькими гвоздиками без оправи, але, придивившись, я зрозуміла, що камінчики самі по собі тримаються на мочках вух.

– Це неможливо, – промовила здивовано. Лілі насмішкувато підняла брову, і я закотила очі. – Ну так, про що це я. Адже у нашому світі можливо все. Навіть перемогти сильного мага.

Я промовила це тихо, опустивши очі. Приближалася повня, а з нею і вирішальний момент.