Читати книгу - "Таємна історія"

Я провів рукою по волоссю. По п’ятницях у нас немає занять, я не виходив із кімнати весь цей час, ще й мало спав уночі.

— Учора опівночі приїжджав Генрі.

— Справді? Що казав? Ой, мало не забув. — Він поліз у кишеню пальта й дістав пакуночок, загорнутий у серветки. — Я тобі приніс бутерброд, бо на обіді ми тебе не побачили. Камілла каже, що жінка на роздачі помітила, як я його крав, і поставила чорну позначку навпроти мого прізвища в списку.

Навіть не дивлячись, я знав, що це: сиркова маса й мармелад. Двійнята від них фанатіли, ось тільки мені вони до вподоби не припали. Я трошки розгорнув і відкусив, а потім знову сів за стіл.

— Ти не спілкувався з Генрі останнім часом?

— Ну, от уранці говорили з ним. Підкидав мене до банку.

Я взяв бутерброд і знову вкусив. Я не підмітав, і моє волосся досі пасмами валялося по підлозі.

— А він нічого, — почав я, — не казав про…

— Про що?

— Про те, щоб запросити Банні на вечерю через пару тижнів?

— А, ти про це? — Чарльз лежав на моєму ліжку, підперши голову подушками. — Я гадав, ти вже давно в курсі. Він уже довгий час про це замислюється.

— Ну і що ти думаєш?

— Я думаю, йому доведеться тяжко гарувати, збираючи достатню кількість грибів, від яких Банні хоча би проблювався. До сезону ще довго. Минулого тижня ми з Френсісом ходили йому допомагати й нічого не знайшли. Френсіс прийшов додому такий радісний: «Боже, тільки подивися, скільки я назбирав грибів». Та коли ми полізли до нього в сумку, то побачили самі порхавки.

— То ти думаєш, йому вдасться назбирати потрібну кількість?

— Звісно. Якщо тільки матиме терпіння. У тебе ж, мабуть, сигаретки не завалялося?

— Ні.

— Шкода, що ти не палиш. Не розумію, звідки це в тебе? Ти ж не спортсменом був у школі. Нічого такого, правда?

— Правда.

— Банні от саме через це не курить. У вразливому віці потрапив у руки якомусь сильно правильному футбольному тренеру.

— А Банні ти давно бачив?

— Я б так не сказав. Учора ввечері сидів у квартирі. Там і заночував.

— Слухай, це ж не пустопорожні балачки? — я пильно подивився на нього. — Ви й справді вирішили йти до кінця?

— Я ліпше у в’язницю сяду, ніж знатиму, що Банні висітиме в мене на шиї до кінця мого життя. Але за ґрати, якщо краще подумати, мені теж не особливо хочеться. — Він сів на ліжку й зігнувся навпіл, ніби в нього сильно розболівся живіт. — Так прикро, що в тебе немає сигарет. Хто та жахлива дівчина, що живе далі по коридору? Джуді…

— Пуві, — підказав я.

— Сходи до неї, гаразд? І попроси в неї, якщо погодиться, цілу пачку. Мені здається, вона належить до того типу, що блоками зберігають сигарети в кімнаті.

Теплішало. Брудний сніг поцяткували краплі теплого дощу, він танув клаптями й оголював слизьку пожухлу траву; бурульки тріщали й падали з крутих карнизів, немов кинджали.

— Ми вже могли б бути в Південній Америці зараз, — одного вечора заявила Камілла під чарку бурбону, який ми розпивали чайними чашечками в моїй кімнаті, слухаючи капотіння. — Смішно, правда?

— Ага, — підтакнув я, хоча відповіді від мене не вимагалося.

— Мені тоді ідея не сподобалась. А тепер здається, що там би в нас усе вийшло.

— Тільки незрозуміло як.

Вона поклала щоку на кулак.

— Ну, не все б там було так погано. Спати можна в гамаках. Вчили б іспанську. Мешкали в крихітній хатці з курчатами у дворі.

— Хворіли б, — продовжив я. — Зловили б кулю.

— Мені й гірші речі легко уявити, — промовила вона, зиркнувши вбік, від чого мені ніби серце хто вкраяв.

Під раптовим поривом вітру задеренчали шибки.

— Що ж, — сказав я, — мені приємно, що ви лишилися тут.

Вона пропустила останню ремарку повз вуха і, виглядаючи в темне вікно, знову відсьорбнула з чашки.

Ішов перший тиждень квітня, неприємна пора як для мене, так і для всіх інших. Відносно спокійний до цього, Банні нетямився з люті, бо Генрі відмовився звозити його у Вашингтон подивитися виставку біпланів Першої світової війни у Смітсонівському музеї. Двійнята по два рази на день одержували дзвінки від зловісного Б. Перрі з їхнього банку, а Генрі — від такого собі Д. Вейда у своєму. Мама Френсіса дізналася про його спробу зняти гроші в трастовому фонді й щодень надзвонювала йому.

— Господи всемогутній, — бурмотів він, розриваючи свіжий лист і з відразою проглядаючи його.

— Що там?

— «Малий, ми з Крісом дуже переживаємо за тебе, — Френсіс читав незворушним тоном. — Я не буду вдавати з себе Авторитет для Юного Покоління, і, можливо, ти переживаєш щось таке, чого мені з огляду на вік уже не збагнути, та я завжди сподівалася на те, що з Крісом ти міг би обговорити свої проблеми».

— У мене таке враження, що в Кріса проблем ще більше, — промовив я. Персонаж, якого Кріс грав у «Молодих лікарях», спав із дружиною брата й брав участь у злочинній мережі, що викрадала немовлят.

— Те, що в Кріса проблеми, скажу я вам, це точно. Йому двадцять шість, і він одружений з моєю мамою, правильно ж? «Мені геть не хочеться зачіпати цю тему, — продовжив він читати далі, — і я б нізащо її не зачіпала, але, знаєш, серденько, Кріс наполіг, адже він тебе любить і каже, що часто з цим зустрічався ще до шоу-бізнесу. Значить, я телефонувала в Реабілітаційний центр імені Бетті Форд, і знаєш що, голубе? В них є чудова кімнатка, яка чекає тільки на тебе», — ні, дай-но я дочитаю, — перебив він мій сміх. — «Я в курсі, що тобі нестерпна така пропозиція, але тобі немає чого соромитися. Синку, це хвороба. Саме так мені пояснили, коли я лікувалася в них. Зате наскільки мені потім стало легше. Звісно, я не знаю, що ти приймаєш, але, котику, спробуймо бути практичними. Що б то не було, воно страшенно дороге. І мені треба тобі чесно сказати, ми просто цього не потягнемо, тільки не з твоїм дідусем, сам знаєш, у такому стані, з усіма цими податками на будинок і