Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Таку цілковиту зміну засвідчує і портрет — єдиний, що малювався з королеви в Тюїльрі. Польський маляр Кухарський зробив тільки ескіз, завершити роботу йому не дала Вареннська втеча; та все ж це найдовершеніший з усіх її портретів. Офіційний живописець Вертмюллер і салонна художниця пані Віже-Лебрен коштовним убранням та декораціями невпинно намагалися нагадати глядачам, що зображена жінка таки королева Франції. Її ставили перед оксамитовим троном, голову покривали розкішним капелюшком із пишними страусовими перами, вбирали у всіяні діамантами парчеві шати — та навіть коли робили з неї античну богиню чи селянку, й тоді не забували зобразити очевидну прикмету, яка давала навздогад, що в цієї жінки високе, ба навіть найвище становище на землі, що вона — королева. На картині Кухарського нема всіх цих примітних драпіровок: на стільці сидить гарна й зріла жінка і замріяно дивиться перед себе. Вона ніби трохи втомлена і знесилена. На ній простий одяг, на шиї не блищить ніякої оздоби, жодного самоцвіту, обличчя непідфарбоване, — комедіантські витівки вже минулися, на це нема часу; пиху й зальотність заступили простота і лагідність. Без ніяких вигадок вільно й природно спадають коси, де-не-де вже сріблиться сивина, одяг м’яко обгортає ще круглі сяйливі плечі — але на виду й у поставі не примітно й найменшого прагнення подобатись. Вуста вже не сміються, очі не спокушаюгь. Мов осяяна осеневим променем, ще гарна, але вже лагідною материнською красою, вона сидить і замріялась — в сутіні між бажанням і зреченням, «femme entre deux âges»[138], вже не молода, та ще й не стара, ще бажана, та вже без бажань. Якщо, дивлячись на інші портрети, маємо враження, ніби ця залюблена у власну красу жінка серед бігу, танцю, сміху лише на мить повернулася до маляра й потім знову шаленітиме у втіхах, то тут відчуваємо: ця жінка стала спокійна і любить тишу. Після численних портретів богині в коштовних рамах, зображень у мармурі та слоновій кості це незавершене полотно нарешті показало людину; тільки на ньому ми вперше помічаємо, що в королеви таки була ще й душа.

Мірабо

У виснажливій боротьбі проти революції королева досі вдавалася лише до одного спільника — до часу: «Нам зарадять тільки податливість і терпіння». Але час — ненадійний, зрадливий товариш, — здебільшого він стає на бік сильного, зневажливо кидаючи напризволяще тих, хто пов’язує з ним тільки ледачі надії. Революція простує далі, щотижня здобуваючи сотні нових рекрутів у місті, серед селян та у війську; новостворені якобінські клуби що день, то дужче налягають на підойму, щоб до решти повалити монархію. Нарешті король і королева збагнули згубність своєї самоти та недбальства й почали шукати спільників.

Один поважний спільник уже не раз — цю неоціненну таємницю пильно берегли в щонайвужчому колі, — прикриваючись нібито байдужими словами, пропонував дворові свої послуги. З вересня в Тюїльрі знають, що вождь Національних Зборів граф Мірабо, цей лев революції, котрий породжував найдужчий страх і захват, не від того, щоб узяти золотенькі кусні з королевих рук. «Подбайте, — сказав він тоді одному з донощиків, — аби в замку довідались, що я більше на їхньому боці, ніж проти них». Але і двір, поки втішався безпекою у Версалі й гадав, що його становище непохитне, і королева недобачили могутності чоловіка, найбільш здатного очолити революцію, — бо ж він сам був генієм повстання, втіленням волелюбних прагнень, бунтівливої сили, живим духом анархії. Решта Національних Зборів — добромисні вчені, тямущі юристи, щирі демократи — витають в ідеалістичних мріях про порядок і реформи — лише цьому одному хаос у державі був рятунком від власного душевного безладдя. Його вулканічна сила, яку він колись гордо прирівняв до сили десятьох людей, для свого належного й повного розвитку потребує світової бурі; позбавлений всяких моральних, матеріальних і родинних коренів, він прагне підрубати й державу, аби по руїнах видертись угору. Всі дотеперішні вияви його стихійної натури — дрібні памфлети, викрадання жінок, дуелі та скандали — все ж були затісними дверима для його несвітської вдачі, котру не змогли приборкати всі французькі в’язниці. Його нестримна душа прагла більшого простору, а могутній дух — величніших завдань; мов знавіснілий бик, що застоявсь у загороді, оскаженівши від пекучих бандерілій зневаги, він вискочив на арену революції і вже першим ударом перекинув спорохнілі станові бар’єри. Національні Збори вжахнулись, уперше почувши його гримотливий голос, але й швидко зігнулися під цим владним ярмом; маючи сильний дух і видатні публіцистичні здібності, Мірабо, мов могутній коваль, за кілька хвилин виковував найскладніші закони, на залізних скрижалях карбував найсміліші слова. Полум’яним пафосом він корив своїй волі всі Збори — і якби не було недовіри до його сумнозвісної минувшини, якби ті, що прагли порядку, несвідомо не боронилися проти цього речника хаосу, то Національні Збори Франції з першого ж дня мали б не тисячу двісті голів, а єдину голову необмеженого владаря.

Але цей Стентор[139] свободи сам невільник: борги гнуть йому шию, пута нечистих процесів зв’язують руки. Мірабо може жити й діяти лише тоді, коли цвиндрить гроші. Йому потрібні безтурботність, розкіш, повні кишені і бренькіт золота, дім, відкритий для всіх, секретарі, жінки, помагачі й служники; тільки там, де достаток, він може розкритись уповні. І зацькований, мов хортами, всіма кредиторами, він, щоб бути вільним у цім єдинім для нього розумінні, кожному пропонує свої послуги: Неккерові, герцогу Орлеанському, братам короля і нарешті самому дворові. Все ж Марія Антуанетта, найдужче ненавидячи перекинчиків із дворян, уважала себе у Версалі задосить сильною, щоб зректися купованої ласки цієї «monstre». «Сподіваюся, — відповіла вона посереднику, графові де Ламарку, — в нас не дійде до такої скрути, щоб удаватися до такої прикрої для нас крайності й просити допомоги в Мірабо».

А тепер уже дійшло. Через п’ять місяців — нескінченний час для революції — посол Мерсі передає графу Ламарку вістку, що королева вже згодна вести переговори з Мірабо, власне, купити його. На щастя, було ще не пізно: на першу ж пропозицію Мірабо вхопив золоту принадку. Він жадібно слухає, що Людовік XVI тримає наготові чотири власноруч підписаних чеки, кожен на двісті п’ятдесят тисяч ліврів, отже, вкупі на мільйон, який має сплатити йому