Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Марія Антуанетта несла над світом високо, мов корогву, це їй було важче, ніж гадалося. Вона, по суті, не мала ні бундючності, ні сили, зовсім не була героїнею, — дуже жіночна жінка, вона народилася не для боротьби, а для відданості та ніжності. Сміливість, яку вона виказує, має збадьорити тільки інших, сама вона вже нітрохи не вірить у кращі дні. Тільки доходить до своєї кімнати, як у неї знесилено опадають руки, що несли перед світом корогву її гордощів, майже завжди Ферсен застає її в сльозах; ці години милощів із безмежно коханим і нарешті знайденим другом нітрохи не скидалися на галантну гру, навпаки, й сам пригнічений, Ферсен як міг силкувався хоч трохи звеселити кохану, додати їй нової снаги — якраз її нещастя зрушувало в ньому найніжніші почуття. «Вона часто плаче й дуже нещаслива, — писав він сестрі. — Як же її не любити!» Останні роки видались затяжкі для її легкого й простодушного серця. «Ми бачили чимало жор­стокості й крові і вже ніколи не будемо щасливі». Але на безборонну знов і знов піднімається ненависть, а її єдиний захисник — власна совість. «Я заклинаю ввесь світ указати на якісь мої справжні провини», — пише вона. Або: «Я чекаю від майбутнього справедливого присуду, і це допомагає мені терпіти всі мої муки. Я надто зневажаю моїх неправедних судців, щоб іще перейматися ними». І все ж раптом заквилить: «Як із таким серцем жити в оцьому світі!» — і ми відчуваємо: не раз у розпачливої виринало однісіньке бажання: хай би швидше все це скінчилося. «Якби ж наші теперішні діла і страждання хоч дітям дали колись щастя! Це єдине, чого я насмілююсь бажати».

Діти — це єдине, що Марія Антуанетта й далі зважується називати щастям. «Якщо я взагалі ще можу бути щаслива, то лише завдяки своїм дітям», — зітхнула вона якось; іншого разу знов писала: «Коли мені сумно-сумно, я беру до себе малюка». А ще й так: «Цілий день я була сама, піклувалася дітьми. Я беру їх до себе так часто, як можу». Двох із чотирьох дітей, яких вона привела на світ, забрала смерть, і тепер вона розпачливо й нестямно любила тих, що зосталися, не марнуючи любові, як давніше, на бездумне захоплення всім світом. Надто вже її тішив дофін, він виріс міцненький, жвавий, ласкавий і кмітливий — «chou d’amour»[137] — так ніжно називала вона його; але, ставши помалу видющою, ця зріла й досвідчена жінка вже не була сліпа навіть у любові та ніжності. Хоч вона божествила дітей, все ж не потурала їм. «Наша ласкавість до дитини мусить бути сувора, — писала вона гувернантці. — Ми не повинні забувати, що виховуємо в ній майбутнього короля», й коли замість пані Поліньяк вона взяла синові іншу виховательку, пані Турсель, то, аби наступниця мала на що спиратися, склала для неї психологічну характеристику дитини, в якій виразно проступили її досі приховані душевні інстинкти й уміння прозирати людей: «Моєму синові чотири роки й чотири місяці без двох днів, — писала вона. — Не писатиму про його зріст і вигляд, ви це й самі побачите. Здоров’я в нього завжди було добре, але ще в колисці примітили, що в нього надзвичайно чутливі нерви і він здригається від найменшого незнайомого шуму. Перші зубки з’явилися пізно, але без болещів чи якихось ускладнень; аж коли ріс останній, здається, шостий, його схопили корчі. Відтоді такі корчі траплялися лише двічі — взимку з 1787-го на 1788 рік і під час щеплення віспи, й цього другого разу були досить слабенькі. Внаслідок надмірної чутливості нервів він лякається кожного шуму, до якого ще не звик; наприклад, боїться собак, коли вони гавкають десь поблизу. Я не примушую його дивитися на собак, бо вважаю, що з дальшим розвитком розуму цей страх пропаде сам собою. Як усі здорові й дужі діти, він надто жвавий і, коли розсердиться, його мало не тіпає; проте це добрий, лагідний і ласкавий хлопчик, допоки найде на нього впертість. У нього велике самолюбство — вміло його направивши, це можна колись обернути йому на користь. Перш ніж пройметься до когось довірою, він тримається тихо й зачаює навіть нетерпіння і гнів, виказуючи тільки лагідність і слухняність. Коли він щось обіцяє, майже завжди виконує, зате занадто балакучий і залюбки повторює те, що чує, й часто, не збираючись брехати, додає ще й те, що сплодила його уява. Це його найбільша хиба і за неї треба братися насамперед. А загалом, я повторюю, це слухняний хлопчик, делікатністю і твердістю, не вдаючись до зайвої суворості, можна легко направляти його, і він робитиме все, що треба. Від суворості він просто шаленіє, бо, як на його вік, має забагато характеру. Наведу один лише приклад: уже змалечку він ніколи не терпів слова «пробачення». Коли завинив, він робив і казав усе, чого вимагали від нього, але слова «пробачте мені» завжди проказував зі сльозами й великою мукою. Від самого початку його привчали мати до мене велику довіру й розповідати мені про свої провини. Звідси й випливає, що навіть тоді, коли я на нього сварюся, я ніколи не виказую гніву, а лише показую, що мені боляче й прикро за його поведінку. Я привчила його до того, що все, що він скаже, кожне «так» або «ні» мусить уже бути остаточним; та коли я щось наказую, я завше подаю зрозумілі для нього причини, щоб він не міг уважати, ніби з мого боку це просто примха. Мій син ще не вміє читати, та й слухає вкрай кепсько; він надто розвіяний і не може себе присилувати. Він ще не здогадується про своє високе становище, і я дуже б хотіла, щоб так воно й далі було. Наші діти вже й так зарано дізнаються, хто ж вони. Він щиро й усім серцем любить свою сестру і завжди, коли чимось утішений — поведуть його на прогулянку або щось подарують, — він зразу вимагає, щоб і його сестрі було те саме. Від природи він веселий, а для його здоров’я потрібно чимало гуляти на повітрі...»

Коли цей материнський документ покласти поряд із ранішими листами просто жінки, то навряд чи повіримо, що їх писала одна рука, — нова Марія Антуанетта така ж несхожа на колишню, як нещастя на щастя, розпач на зарозумілість. На м’якій, ще сирій і податливій душі нещастя виразно поставило свій відбиток: тепер у