Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Спокій — це творчий елемент. Він відроджує, очищує й формує внутрішню силу, він знову збирає те, що розвіяв шалений рух. Як у збовтаній пляшці, коли її поставити, все важче осідає на дно, так і в збаламученій натурі спокій і роздуми сприяють кристалізації характеру. Брутально повернута до себе, Марія Антуанетта почала себе віднахо­дити. Аж тепер проступило, що для цієї легкодухої, легко­важної, легкодумної натури найзгубнішим була та легкість, із якою доля дала їй усе: саме ці незаслужені дарунки життя обібрали її душу. Зарано й надміру розбестила її доля, високий рід і ще вище становище дісталися їй без усяких зусиль; тож гадала вона, що й далі не треба труду, досить тільки жити, як їй заманеться, й усе буде гаразд. Міністри думали, народ працював, банкіри давали гроші на втіхи, а розбещена жінка все брала без думки і дяки. Аж тепер, поставлена перед нелюдським завданням, змушена все своє — корону, дітей, життя — боронити від найбільшого повстання в історії, вона шука в собі силу для опору й раптом знаходить невживані резерви розуму й завзяття. Мур нарешті проламано. «Тільки в нещасті починаєш розуміти, хто ти насправді» — ці чудові, зворушливі слова сяйнули в одному з її листів. Десятки років радники, мати, друзі не мали жодної влади над цією запеклою душею. Зарано вона стала неслухом. Страждання було першим справжнім учителем Марії Антуанетти, лише воно чогось навчило цього неслуха й неука.

Коли прийшло лихо, в душевному житті цієї незвичайної жінки розпочалась нова доба. Саме лихо, власне, ніколи не міняє людської вдачі, не вирізьблює нових рис; воно лише розвиває вже давно притаманні зародки. Марія Антуанетта не стала — було б хибно так уважати — раптом розумна, діяльна, завзята і рішуча в роки останньої боротьби, — зародки цього всього були й раніше, але незбагненні душевні лінощі й дитяча пустотливість розуму не давали проступити цим рисам її натури; досі вона тільки гралася життям — для цього зусиль не треба — і ніколи з ним не боролась; аж тоді, коли перед нею постало нелюдське завдання, все притуплене й закрите засяяло в душі, мов гостра зброя. Марія Антуанетта почала міркувати й замислюватись лише тоді, коли її до цього примусили. Працювала, бо мусила працювати. Набула величі, бо стати великою вимагала доля, інакше б її розчавило зразу. Тільки в Тюїльрі почало разюче мінятися її зовнішнє і душевне життя. Та сама жінка, яка двадцять років не могла дослухати уважно до кінця жодного посла, яка тільки хапливо проглядала листи, а книжок і до рук не брала, яка переймалася тільки грою, спортом, модою та іншим непотребом, перетворила свій письмовий стіл на державну канцелярію, а свій покій — у дипломатичний кабінет. Вона веде переговори — замість свого чоловіка, що його як незціленного слабодуха тепер усі дратливо відіпхнули вбік, — з усіма міністрами й послами, наглядає за їхніми діями, править їхні листи. Навчається шифрувати й вигадує найдивовижніші способи, щоб, використовуючи дипломатичні шляхи, таємно листуватись із друзями за кордоном; то пише симпатичним чорнилом, то записує вістки цифрами в журналах чи в коробках шоколаду, ховаючи таким чином від чужого ока; вона ревно мудрує над кожним словом, щоб утаємниченим було ясно, а чужим незрозуміло. Й усе це сама, без жодного помічника, без ніякого секретаря, зі шпигуном за дверима або у власній кімнаті; якби перехопили хоч однісінького листа, загинули б чоловік і діти. Незвикла до такої роботи, жінка працює до знемоги. «Я вже геть змучилась від писання», — квилить вона в одному листі, а в другому додає: «Я вже й не бачу, що пишу». Й дальші, вельми показні душевні зміни: Марія Антуанетта нарешті збагнула конечність мати щирих дорадників, відцуралася дурної зарозумілості, не вирішує нашвидку, ледь поглянувши, всіх політичних справ. Якщо колись вона завжди нудилася, слухаючи лагідного й сивого Мерсі, і голосно й радісно зітхала, коли той надокучливий педант вибирався за двері, то зараз, шкодуючи, що так довго на нього не зважала, присоромлено горнеться до цього чесного й досвідченого чоловіка: «Чим більше моє нещастя, тим я дужче прив’язуюсь до своїх справжніх друзів» — такі людяні слова пише вона тепер давньому приятелеві своєї матері. Або: «Дуже хочеться дочекатися миті, коли я зможу побачити Вас і запевнити в моїй глибокій прихильності, подякувати за Ваше добро і турботу». На тридцять п’ятому році життя вона нарешті усвідомила, яку незвичайну роль готувала їй доля: не пнутися за модою, прагнучи минущих перемог над гуртом гарненьких, зальотних і духовно пересічних жінок, а гідно постати перед вічним і невблаганним поглядом нащадків, бути гідною королевою і достойною донькою Марії Терезії. В цю величну добу її гордість, що досі була лише дрібним дитячим самолюбством розбещеного дівчиська, виросла в обов’язок не втрачати відваги і величі перед світом. За особисте — владу чи приватне ща­стя — вона вже не бореться: «Байдуже, що станеться далі, нам про будь-яке щастя вже нема чого й думати. Страждати за інших — це ж обов’язок короля, і ми його виконуємо добре. Хотілось би, щоб колись у цьому пересвідчились». Пізно, зате всім серцем зрозуміла Марія Антуанетта, що вона призначена бути історичною постаттю, — й ця по­треба здолати час незмірно покріпила її силу. Бо коли людина підходить до глибин свого єства, коли наважиться розкрити найпотаємніше, в її жилах зачинає буяти духовна сила всіх предків. Те, що вона Габсбурзького роду, нащадок прадавнього імператорського дому, донька Марії Терезії, мов чарами, враз підносить цю слабку і невпевнену жінку. Вона почуває себе зобов’язаною бути digne de Marie Thérèse, бути достойною донькою своєї матері, слово «смілість» було лейтмотивом її передсмертної симфонії. Вона невпинно по­вторює, що «ніщо не зламає її смілості»; отримавши з Відня вістку про мужність і незламність брата Йосифа аж до останньої миті його жахливущих смертельних мук, Марія Антуанетта сприйняла це як пророцтво й вирекла свої найгордовитіші слова: «Насмілююсь сказати, його смерть гідна мого життя».

Хоча свою гордість