Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Проте Марія Антуанетта невдоволена. Цей проти волі накинутий їй дім вона завжди вважатиме в’язницею, не забуде, як примусово тягли їх сюди. «Ви ніколи не повірите тому, — поквапно пише вона до вірного Мерсі, — що сталося за останню добу. Хоч би що я про це казала, я нітрохи не перебільшу, навпаки, навіть близько не передам усього, що ми бачили і чого зазнали».

Самозаглиблення

1789 року революція ще не усвідомлювала своєї сили і часом лякалася власної сміливості — так сталося й цього разу; Національні Збори, депутати Парижа, городяни — серцем ще й тоді щиро віддані королеві — радше злякалися наїзду амазонок, що дав їм у руки безборонного короля. Від сорому вони роблять усе можливе, щоб затерти незаконність цього брутального акту насильства, і вже здійснене викрадення королівської родини брехливо й однодушно заповзялись представити «добровільним» переселенням. Кожен зворушливо намагався кинути щонайкращі троянди на могилу королівської влади, потай сподіваючись закрити ними те, що 6 жовтня монархія справді померла й уже лежить у домовині. Йдуть делегації за делегацією, щоб запевнити короля у своїй найщирішій відданості. Аж три­дцять своїх членів послав парламент, шанобливо навідались представники муніципалітету, мер міста вклонився Марії Антуанетті з отакими словами: «Місто щасливе бачити вас у палаці наших королів і бажає, аби король і Ваша Величність виявили ласку, обравши цей дім своєю постійною резиденцією». Не менш шанобливо навідались велика палата, університет, рахункова палата і, нарешті, 20 жовтня цілі Національні Збори; перед вікнами цілісінький день товклися величезні юрби, знай волаючи: «Хай живе король! Хай живе королева!», кожен робив усе, щоб виказати монархам, як їх тішить «добровільне переселення».

Але Марія Антуанетта, як завжди, нездатна лицемірити, і король, що корився їй в усьому, разом із нею починає боронитись проти цього підмащування й підпудрювання фактів із по-людськи, щоправда, зрозумілою, але політично цілком безглуздою впертістю. «Ми будемо хоч трохи вдоволені, коли зможемо забути, яким чином потрапили сюди», — пише королева до Мерсі. Та насправді вона не може і зовсім не хоче забути. Вона занадто страждає від ганьби, її силоміць притягли до Парижа, взяли штурмом її Версальський замок, замордували її охоронців, а Національні Збори і Національна гвардія й пальцем не кивнули. Її силою заперли в Тюїльрі — про таку образу священних монарших прав повинен дізнатись увесь світ. Обоє нена­станно й зумисне наголошують на власній поразці: король зрікся ловів, королева не ходить до театру, не з’являється на вулицях, нікуди не виїздить, утрачаючи таким чином неоціненну можливість знову здобути прихильність паризького люду. Але ці вперті намагання відгородитися від світу породили згубне й невірне уявлення. Коли двір оголосив себе переможеним, народ переконавсь у власній силі; коли король щодня сповіщав, що він слабкий, він таким став насправді. Не народ, не Національні Збори, а король і королева викопали навколо Тюїльрі невидимі рови, від дурної своєї впертості вони самі перетворили свою ще нічим не обмежену свободу на ув’язнення.

Якщо вже дворові так патетично заманулось уважати Тюїльрі в’язницею, вона все ж має бути королівська. Вже найближчими днями величезні хури попривозили меблі з Версалю, в кімнатах до пізньої ночі стукотіли теслі і шпалерники. Скоро в нову резиденцію посходилися давні придворні (котрі ще не вибралися з країни), комірчини для челяді заповнив цілий гурт служників, лакеїв, кучерів і кухарів. У коридорах знову заблищали давні лівреї, все нагадувало Версаль, навіть етикет у цілості перебрався, — помітити вдасться хіба що одну відмінність: замість скасованої дворянської варти на дверях уже чатують міщанські вояки Лафайєта.

З довжелезних анфілад Тюїльрі та Лувру королівська родина обрала собі для життя лише кілька кімнат, бо ніхто вже не хоче ніяких свят, жодних балів і маскарадів, зайвої уваги й непотрібного блиску. Для королівської родини було опорядковане лиш одне крило Тюїльрі, що виходило в сад (спалене 1870 року Комуною й уже не відбудоване): нагорі були спальня короля й салон для прийомів, спальний покій його сестри, дитяча кімната і малий салон. На першому поверсі були спальня Марії Антуанетти і її салон для прийомів, туалетна кімната, більярдна та їдальня. Крім головних сходів, обидва поверхи з’єднували ще й невеличкі, щойно добудовані східці. З покоїв королеви на першому поверсі вони вели нагору до кімнат дофіна й короля; тільки королева й гувернантка, яка наглядала за дітьми, мали ключа від дверей на тих східцях.

Якщо придивитися ближче до плану розташування кімнат, впадає у вічі загадана безперечно самою Марією Антуанеттою її відрубність від решти родини. Вона спить і живе сама, а її спальня і салон для прийомів розміщені так, що королева будь-коли може приймати таємних відвідувачів, їм не треба братися людними сходами й заходити крізь головні двері. Невдовзі було вже видно, для чого це, власне, робилось і як вигідно королеві мати змогу будь-коли піднятися нагору, знаючи, що її саму не заскочать зненацька ні слуги, ні шпигуни, ні Національні Збори (може, навіть і сам король). Навіть в ув’язненні її «desinvoltura»[136] до останнього подиху боронила жалюгідні рештки особистої свободи.

Давній замок із похмурими коридорами, які вдень і вночі ледь освітлювали закіптюжені олійні ліхтарі, з ґвинтовими сходами, забитими комірчинами челяді, а насамперед із постійними свідками народної могуті — національними гвардійцями на чатах — був аж ніяк не вигідним житлом; проте здавлена безталанням королівська родина жила тут спокійніше, родинніше, ба навіть затишніше, ніж у пишній мармуровій скрині Версальського замку. Після сніданку до королеви приводили дітей, потім вона ходила до церкви й зоставалась у кімнаті сама аж до обіду. Поївши, грала з чоловіком у більярд — ці кволі вправи й рівнятись не могли до полювання, якого так нерадо зрікся Людовік. Потім король читав або спав, а Марія Антуанетта знов ішла до своїх покоїв і радилася з вірними друзями — з Ферсеном, пані Ламбаль або кимось іншим. По вечері у великому салоні збиралась уся родина: брат короля граф Прованський із дружиною, що жили в Люксембурзькому палаці; старі тітоньки й нечисленні вірні придворні. Об одинадцятій гасили світло, король і королева розходилися по кімнатах. Це мирне, розписане