Читати книгу - "Де немає Бога"

— Це не я… не через мене…

Ніхто не звинувачував Лоуренса у програші. Ніхто не пов’язував із ним причину поразки. Найбільше від преси й уболівальників дісталося Рону Метьюзу, координатору нападу, бо саме Рон, коли «Загарбники» перебували на відстані ярда від залікової зони та мали чотири спроби, щоби цей ярд пройти, замість виносу по землі обрав пасовий розіграш. Утім Лоуренс знав, що Рон не винен. Так, координатор відповідає за вибір схеми, але на полі діють гравці. Іронія полягала в тому, що Рон Метьюз насправді вгадав із розіграшем — він заскочив «Ренегатів» зненацька: бостонці виставили вздовж гольової лінії стіну з лайнменів і лайнбекерів, вони очікували на прорив землею, вони готувалися перехоплювати раннін-бека, ніхто з них навіть припустити не міг, що Метьюз скомандує пасувати! І якби Лоуренс упіймав м’яча, ті самі журналісти та вболівальники нарекли би Рона найгеніальнішим футбольним тактиком від часу заснування НФЛ.

Але Ґрейс не впіймав.

Щоразу коли передивлявся відеозапис, Лоуренс прикипав очима до вільної смуги завширшки два метри між ним і лайнменами «Ренегатів» і уявляв, як усе склалося б, якби замість завалюватися назад, до залікової зони, він зробив крок уперед. Не думав про тачдаун, а просто ступив крок назустріч м’ячеві… Він прийняв би пас. Хтозна чи заніс би м’яча за лінію — імовірно, Бартон повалив би його за дюйм від залікової зони, — та абсолютно точно впіймав би! І найважливіше — у його команди залишалося б аж три спроби, щоби цей дюйм пройти…

Шум крові у вухах остаточно перетворився на екзальтований рев уболівальників. Притуманене сонце розпалося спершу на дві, потім на чотири, потім на довжелезний ряд яскравих цяток, які вмить обернулися надпотужними прожекторами, що обрамляли чашу стадіону «NRG Stadium» у Х’юстоні. Лоуренс відчув, як скажено тріпоче у грудях серце: він знову на полі, знову на гольовій лінії, за лічені секунди до закінчення найважливішого матчу його життя!

Хлопець відступив від стіни та зупинився на гребені, за яким обривалося вниз провалля. Анна, Апшоу та Єгор стежили за ним, однак першою збагнула, що з американцем коїться щось дуже недобре, Гелен Горовіц.

— Що він робить? — Вона подивилася на чоловіків. — Зупиніть його! — Їй ніхто не відповів: інертні погляди, безсило відвислі щелепи. Гелен підвелася та замахала руками. — Хей! Е-е-ей! Стій! Не роби цього!

Лоуренс іще не зовсім утратив зв’язок із реальністю. У нього макітрилося в голові, гуло у вухах, і він це усвідомлював. Може, він би отямився, якби почув Гелен, але… хіба розбереш, що кричить виснажена жінка, коли перед тобою захлинається ревом заповнений по вінця стадіон?..

Ресивер раптом побачив низку тіней за два метри від себе й упізнав у них лайнменів суперника. Побачив закручений спіраллю м’яч, який опускався до рук із засвіченого неба, і всміхнувся, тішачись, що Джаред Коузер, його квотербек, виконав ідеальний пас. А тоді — крок уперед, просто крок уперед, і ти на вершині світу! — професійно наставив долоні та ступив назустріч порожнечі.

12:11

Звідти, де сиділи Апшоу, Анна та Єгор, поведінка Лоуренса, поки він просувався карнизом, не здавалася підозрілою. Вона не викликала занепокоєння, доки хлопець не зупинився. Він став спиною до гори й почав крутити головою, наче сновида, який щойно прокинувся і ніяк не второпає, де опинився. Гелен зірвалася на ноги й закричала, та навіть по тому ніхто з чоловіків не здогадався, що от-от відбудеться. Лоуренс ледь нахилив тулуб праворуч, виставив перед собою долоні, немовби в якійсь дурнуватій грі, де його попросили зобразити літеру «С», після чого зістрибнув у прірву.

За мить він перетворився на миготливу тінь, що скочувалася схилом, потім на хрусткий шурхіт снігу, що линув, начебто, звідусіль, а потім і шурхіт затих.

21 червня 2016-го Штаб-квартира футбольної команди «New England Renegades» Фоксборо, штат Масачусетс, 35 км на південний захід від Бостона 7 місяців і 26 днів до 51-го Супербоулу

Просторий кабінет на горішньому поверсі чотириповерхової офісної будівлі, що притулилася до західної стіни стадіону «Santander Bank Field», золотило м’яке передвечірнє світло. Немилосердна спека, що трималася впродовж першої половини червня, минулого тижня почала спадати, й у вівторок по обіді Білл Вентрон, шістдесятитрирічний тренер «Ренегатів», уперше від початку літа вимкнув кондиціонер і розчахнув вікно. Тренер напівлежав, уклавши голову на підголівник розлогого шкіряного крісла, й замислено пожовував кінчик простого олівця. Густе тепле світло розтікалося смаглявим обличчям, згладжуючи кутасті вилиці й затираючи складки на незмінно наморщеному лобі. Чоловік блукав очима за вікном, але погляд залишався несфокусованим: він не бачив ні покошланих, наче пір’ям набитих хмар, що повільно сунули на схід до затоки Кейп-Код, ні величезного асфальтового озера — стоянки для автомобілів, — темна латка якого широким півколом обступала домашній стадіон «Ренегатів» із півночі та заходу. Натомість думки знову й знову поверталися до Брендона Бартона, відеозаписи з іграми якого Білл Вентрон переглянув не менше як сотню разів протягом вихідних. Тренер ніяк не міг збагнути, чому Бартона ніхто не взяв під час драфту 2014-го. Корнербек «Тигрів Західної Алабами» привернув його увагу ще до драфту, проте навесні 2014-го «Ренегати» потребували не захисників, а гравців лінії нападу й ресиверів, тож у ході драфту Білл випустив Бартона з поля зору. Тренер згадав про корнера з Університету Західної Алабами лише зараз, коли Майк Каннінгем, за минулі чотири роки найкращий захисник «Ренегатів», відмовився поновлювати контракт і перейшов до «Вашингтонських Федералів». Після того як ЗМІ розтрубили про перехід Каннінгема, десь коло десятка агентів засипали Білла повідомленнями із недвозначними натяками, що їхні зіркові підопічні не відмовилися б зайняти місце головного корнербека в його команді, проте Вентрон не хотів зірок. Він волів будувати команду з нікому не відомих хлопчаків, для яких сама можливість вийти на поле під час професійного матчу важить незрівнянно більше за кількість нулів у контракті.

Тож, третій день розжовуючи олівець за олівцем, Білл Вентрон ламав голову над тим, чи може Брендон Бартон стати наступним таким хлопчаком. Корнер відіграв три хороші роки в коледжі, непогано відстояв дві з половиною чверті у півфіналі університетського чемпіонату (доки його не вилучили з поля) і блискуче показав себе на скаутському огляді, що передував драфту. Ніби все гаразд. Та перед тим запрошувати його до команди, Вентрон мусив дізнатися, що з ним не так. Чому жодна з команд не наважилася підписати корнербека, якого за всіма ознаками мали забрати не пізніше за