Читати книгу - "Ініціація"

— Сікорський, знаєш. Думаю, я захочу тебе знову.

Він примружує очі, з відвертим мисливським азартом розглядає мене, а я тепер — гола, розслаблена і, певно, надзвичайно прекрасна. Якщо і здобич, то не дохла, а жива, жадана.

— Не питання. Залишмось тут на кілька днів, — відповідає.

— Як? А робота? Надскладне і надсекретне завдання від пані Оксани.

— Розслабся — пацани працюють. Вивчають компанії зі списку. Завтра надвечір перешлють результати. Чи ти думала, вони вміють тільки битками розмахувати? Вони в мене багатопрофільні.

— Але ж директорка просила: нікому ані слова.

— У мене люди перевірені.

— Добре, — погоджуюся, обдивляюся стіни вітальні, прикрашені головами мертвих тварин. — А ми зможемо залишатися так надовго? Чия це вілла?

— Вілла? Міл! Це моя мисливська хатинка!

Мисливська хатинка! Згадую Лесю Ігорівну, її гіркі волання про падлюку-чоловіка, що він просто взяв гроші, які на хвору дитину збирали, і купив собі мисливську хатинку на Десні. І ми на Десні. У мисливській хатинці, як з’ясовується.

Аж не втримуюся, питаю:

— Торік купив?

Ні! Років десять тому придбав ділянку. Спочатку побудував на ній халабуду, потім жити командирові стало краще і він винайняв справжнього архітектора, який втілив у реальність мрії затятого мисливця. Мій новий коханець ще розписує мені свої мрії в деталях, та я радію тільки з одного: добре, що Сікорський — не чоловік Лесі Ігорівни. Не те щоби соромно, але напружує.

Напружуватися розхотілося категорично. Я тепер думаю, що приліпилася до Сікорського тоді, бо він жив «на розслабоні», на інстинктах і, здається, навіть не здогадувався, що то таке — муки совісті чи душевні гризоти. І ще через те, що він був таки доволі чорним, як для мене, чорної.

Ми повернулися з мисливської хатинки на Десні за три дні. Дорогою до міста, в автівці, я встигла пробігти очима інформацію, яку Сікорському переслали його вірні бійці, вигадала кілька логічних аргументів відносно заборони діяльності компаній, що так настирно заважали бізнесу наших спонсорів, тож не побоювалася гніву істеричної пані Півник. Хоча і спитала коханця: мовляв, що робитимемо зі службовою етикою? Цілуватимеш мене в присутності Оксани Петрівни чи все ж таки на людях не змішуватимемо робочі стосунки з особистими?

— Чи наш зв’язок вичерпується забавами в мисливській хатинці?

Сікорський не тільки знав відповіді, але і мав план. А саме:

— зустрічатимемося по-тихому, аби не позбутися грубих грошей патріотичного «Кресала»;

— на людях ми — колеги, все пристойно, тому разом навіть до офіса не приходитимемо;

— непристойності лишаємо для приватних зустрічей у студії новобудови біля метро Дружби Народів.

— Ще одна мисливська хатинка? — здогадуюся.

— Ключі дати? Поживеш там, — пропонує. — І займатися непристойностями зможемо частіше. Ти ж хочеш?

— Не боїшся? — викладаю Сікорському перспективу ймовірного розвитку подій: я заселяюся в його міську мисливську хатинку, за місяць-два наші стосунки катастрофічно псуються і він вимагає, аби я виїхала, звільнила місце наступній коханці, а мені геть не хочеться… І що далі?

Сікорський сміється: не розуміє, нащо думати про те, що станеться завтра, бо того «завтра» може і не бути.

— Міл, повір, — запевняє, — якщо я не захочу тебе, ти перша не захочеш залишитися… в периметрі.

Пропустила повз вуха неприховану погрозу, переїхала до новобудови біля Дружби Народів наступного дня після повернення з Десни. Нащо напружуватися? А раптом дійсно завтрашній день не настане? Навіть не спитала маму, коли кидала до сумок свої речі: як Ромка, відізвався? Та мама, певно, бачила дещо більше, ніж я демонструвала з нахабною впевненістю, бо раптом зробила те, чого не робила ніколи раніше.

— Допомогти тобі перевезти речі на нову квартиру? — запропонувала, і це так ошелешувало, що я аж згадала про Ромку. І не спитала про брата, хоч і хотіла.

— У мене є помічник.

— Тоді просто запроси мене в гості.

— Згодом. Коли ми зростемося: я, мій новий простір…

— І твій новий помічник?

Ніколи… Ніколи раніше мама навіть не натякала на можливість втручатися в моє особисте життя! Революція?

— Як Ромка? — питаю демонстративно-зухвало, щоби мама нарешті усвідомила: запізно! Хоче змінювати правила, хай експериментує на братові. З ним же все гаразд?

— Рома повернувся на Русанівські сади, — сказала. Додала. — Сам.

Я не спитала: а куди мотався? І чому мама так сумно повідомила — сам? Викреслила Брайана і Брукс із братових компаньйонів?

— Добре, — кажу їй. — Піду, бо справ купа! На ранок такі обсяги інформації опрацювати треба, цілу ніч доведеться працювати. Навіть речі не розпаковуватиму, одразу візьмуся вкалувати. Я не дурна, щоби втратити таку вигідну роботу.

Мама не здалася. Я вже дотягнула важкі сумки до дверей батьківської оселі, коли вона стала поряд, поклала долоню на моє плече, зазирнула в очі.

— Меланіє, люба, — мовила. — Глухий кут тому і є таким, що вийти з нього можна лише одним шляхом: виправивши помилки, які і завели в нього. Повір, на цьому шляху ти не знайдеш жодної матеріальної вигоди! Але тільки він подарує шанс знову відчути повітря, якого в глухому куті немає і ніколи не буде. У глухому куті повітря не з’явиться навіть від твого дихання.

Це вже занадто! Мізки не фіксують очевидного: уперше за все життя мама надзвичайно сильно хвилюється за мене. Мізки дратуються тому, що мамина тирада змушує їх напружуватися, а для мене це зараз — як погляд у майбутнє, якого не існує.

— Що відбувається?! — обороняюся зухвало, підвищую голос, кричу. — Тобі мало дурнуватих лесбіянок? Вирішила мене трохи підлікувати? Який «глухий кут»? Де ти побачила його, мамо? У мене нині прекрасне життя! Прекрасне! Гарний дім, турботливий мужчина і офігенна робота! Важлива! Суспільно-важлива робота в офігенній патріотичній організації «Кресало»! Не чула про таку? Ще почуєш! Ще всі почуєте!

3

«Кресало» заковтнуло мене. У його нутрощах не існувало мрій про вічне кохання і страхітливих снів, лише прагматична реальність. У цій реальності міцний альфа-самець крутим позашляховиком відвіз мене в круту комфортну студію. Скажіть! Хіба краще пливти з утомленим, зарозумілим, звихнутим на дивних фантазіях супутником у хиткому човнику чорною безоднею Дніпра в нікуди, ще й присягатися собі, що пройдеш із ним цей шлях до кінця? Усі знають правильну відповідь. Я збираю гроші на «Мікру»! Чуєте, уже майже зібрала! Лише за три місяці, та, приміром, якби наважувалася красти більше спонсорських коштів, уже б сиділа за кермом. Та мій крутий альфа-самець Сікорський більше за мене розуміється на реальності.

— Міл, стоп! — попереджає вчасно. — Не поспішай, ще встигнеш. Ми ж