Читати книгу - "За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова"

- Я... я не можу. Просто не можу.

Блідий, дихає хрипко й рвано, погляд розгублений, блукає по моєму обличчю, пильно вдивляється в очі. Його так само лихоманить. А я відчуваю порожнечу без нього. Без його губ і рук. Я осиротіла, я знову одна, знову холод і самотність.

- Дякую за обід, я піднімуся до себе, - обхоплюю себе руками.

Данило мовчить, але я кожною молекулою душі й тіла відчуваю у нього ту саму безпорадність. Я  підіймаюся сходами й знаю, що він невідривно дивиться. Я завжди знала, коли він дивиться на мене.

- Андріано, - неголосно кличе Дан.

Зупиняюся й озираюся, дивлюся куди завгодно, але не на нього. Інакше зірвуся і кинуся назад.

- Тобі не обов'язково весь час залишатися в будинку. Навколо великий парк, уся територія під посиленою охороною. Ти можеш гуляти скільки хочеш. Весною вже пахне.

- Так і зроблю.

Я піднялася до себе, зайшла в душову і побачила своє відображення в дзеркалі. Обличчя палає, божевільний блиск в очах, припухлі від шалених поцілунків губи, волосся розпатлане. Дан зі стогоном заривався в нього руками, перебирав пальцями коси... Моє серце виштовхує пульс десь у горлі, кров здається розпеченою. Увімкнула кран і вмилася холодною водою, промокнула обличчя рушником, повернулася до кімнати і сіла на ліжко. Я змушувала себе залишатися на місці, хоча мої тіло й душа рвалися туди, до нього. Дан так близько, зовсім поруч, варто тільки захотіти... А а я не можу. Я так сильно боюся знову наштовхнутися на біль розчарування, боюся, що серце знову розірветься. І тоді вже ніхто й ніщо не склеїть мене в одне ціле. Я боялася повірити Дану. Можливо, я так і не пробачила його.

Як усе складно. Я знала, що мені буде не просто, але не підозрювала наскільки. Я ніби роздвоїлася і всередині мене жили дві жінки, які не бажали полагодити між собою. Одна згорала у жагі кохання до чоловіка, мріяла залишити минуле в минулому, міцно притиснутися до сильного тіла, відчути тепло й захист у надійних руках і нарешті дозволити собі любити й бути коханою. Кожна дівчина знає, що відчуває до неї чоловік. Те, що Данило кохає мене, не викликало жодних сумнівів. Про його любов  кричало все, що він робив, як дивився щиро, з шаленою надією, як дбайливо тримав мене вночі на руках, як старався розвіяти всі жахи, віддати мені свою впевненість і силу. Як намагався сховати за своїм плечем від сказу Чорного. Інша ж моя частина шалено боялася ввіритися Дану, знову віддавати йому свою любов, посмішки та мрії і знову бути відштовхнутою за кути життя. Адже кохання - це абсолютна, беззаперечна довіра, коли ти можеш сказати своєму мужчині все, навіть те, що ніхто не повинен знати. Я не могла. Я залишалася сидіти в своєму кам'яному мішку, за бронею відстороненості, щоб ніхто до мене не пробився. Щоб більше не мучитися. Щоб ніколи не відчувати того страшного болю, що розриває всю сутність на шматки.

Внизу загуркотіло, почулися гамір і метушня. Може прийшли Роман Андрійович і Максим? Я вирішила спуститися, щоб особисто подякувати старшому Северському за виявлену про мене турботу. Я була невимовно щаслива, що моєю травмованою кистю займуться професіонали і я зможу знову грати. Нашвидкуруч розчесавши волосся, підхопила його у високий хвіст і вибігла до сходів.

Якби зараз зненацька прорвало дах і з неба посипався дощ із троянд, то й тоді я не була б настільки ошелешена побаченим. У холі стояв чудовий рояль. Він не був чорним і не був білим. Він був абсолютно прозорим і здавався кришталевим. Я зрозуміла, що не дихаю лише тоді коли перед очима застрибали чорні мушки й всередині стало боляче пекти. Зробила судомний вдих, кисень нарешті увірвався в легені, спричинивши запаморочення. Я схопилася за поруччя і почала повільно спускатися сходами, несила відірвати очей від шикарного інструменту. Відкрила кришку і торкнулася пальцями клавіш ... Пів року, пів року я немала змоги цього зробити, не могла займатися тим, без чого  не бачила себе. Очі самі заплющилися, тілом судомно пронеслася неймовірна насолода. Ліва кисть слухалася погано,та не звертаючи увагу на біль я грала і ніщо у світі тепер не здатне було зупинити мене.

Я не знаю, як довго я була в іншому вимірі, але коли розплющила очі, зустрілася зі срібною ніжністю. Дан простягнув руку і стер з моїх очей солону вологу.

- Ти більше ніколи не плакатимеш, - він був серйозним, як ніколи. - Обіцяю. Хіба тільки від щастя, Метелику.