Читати книгу - "Син"

Дорогою додому серце в мене калатало так, ніби я, узявши цей медальйон, скоїв іще страшніший злочин, ніж убивство Датча. Розглянувши цю річ удома, я не знайшов там ні світлини, ні записки, ні пасма волосся. Нічогісінько. Закопав його там, де були поховані Ґарсія — інші наші жертви. І під час цього теж відчував себе злочинцем, якого ось-ось схопить хтось із вартових порядку. Усі люди поділяються на два типи: мисливець і здобич. Так-от, я — точно не мисливець.

16 березня 1916 року

Чарлз повернувся з в’язниці. Тепер йому не можна виїжджати за межі чотирьох округів, де розташовані наші володіння. Та його це не засмучує — він ходить із високо піднятою головою. І мені дуже важко на це дивитися. Суддя Пул запевнив нас, що жодного обвинувачення Чарлзові не висуватимуть. Власне, суддя, шериф і полковник домовилися з усіма, хто, найімовірніше, увійде до складу присяжних.

Хотів би тут написати, що розриваюся між надією на те, щоб Чарлз отримав справедливу кару за свої злочини, і на те, щоб його не карали. Та це було б цілковитою брехнею: я-бо сподіваюся лише на те, що його виправдають. Незважаючи на всі його жахливі діяння, він мій син, якого я сам виростив.

Мені довелося поїхати до міста, бо треба було дещо купити. І я ходив там, насунувши капелюха на очі, адже страшенно боявся, що зіштовхнуся раптом із Естер Голліс — матір’ю Датча та Білла. Увечері, уже повернувшись додому, я з величезним полегшенням згадав, що вона вже кілька років як померла.

Ніхто з наших особливо не стривожений убивством Датча; а мексиканці — найменше. Навіть у коней, мовляв, бувають спалахи гніву. А для внука нашого славетного патрона — це більш ніж природно; а якщо взяти до уваги ще й спекотну погоду, що сама по собі розпалює гнів… Та і як інакше він мав чинити, коли той хлопець на людях зводив наклеп на нього й усю його родину?

Так чи інакше, а Білл і Датч Голліси тепер гниють у землі. Ну хіба ми створені за Божим образом і подобою? У нас є щось від плазунів чи, якщо хочете, від печерних людей, які часто хапалися за списи без жодної потреби. І багато хто з нас із радістю повернувся б до того первісного стану, знову перетворившись на змію, яка зачаїлася в засідці. Щоправда, вони кажуть не «змія», а «лев». Але ж це одне й те саме, бо відмінність між цими двома істотами — здебільшого в зовнішності.

24 березня 1916 року

Суд присяжних обвинувачення проти Чарлза не висунув.

2 квітня 1916 року

Наше ім’я — незважаючи ні на винищення Ґарсія, ні на вбивство Датча Голліса — вимовляють тепер із іще з більшою повагою, ніж будь-коли. Замість того щоб цуратися нас чи заздрити нам, люди розкланюються й висловлюють своє захоплення. Ще б пак — ми, Мак-Каллоу, довели, що кожен, хто щось украде в нас, буде вбитий (як і кожен, хто обливатиме брудом наше добре ім’я, та ще й на людях). Мій батько цілком задоволений таким станом речей. Я сказав йому якось, мовляв, надворі — двадцяте століття…

Так чи інакше, усі вважають нас тепер за якихось напівбогів, які зліплені не з того тіста, що пересічні люди. Якщо ж у їхніх головах промайне бодай найменша здогадка про те, що ми їмо й спимо, як звичайні люди, і нас можна поранити чи вбити, — вони миттю всім гуртом помчать на нас зі смолоскипами й вилами. Або ні — зі святою водою й осиковими кілками.

А тим часом кровопролиття тривають. Учора Панчо Вілья зі своїми повстанцями напав на казарми в Ґленн-Спрінґс. Незважаючи на свою симпатію до мексиканців, я чекаю на прибуття замовлених нами кулеметів «Льюїс» (вони випускають по десять куль тридцятого калібру за секунду) так само нетерпляче, як і полковник. Ці кулемети — справжнє благословення для тих, кого ворог переважає кількістю. Дуже шкода, що їх іще не скоро привезуть: це все через оту війну в Європі.

Назріває велика загроза штурму мексиканськими військами Ларедо — солдатів Карранси по той бік річки стає дедалі більше. Мексиканці стверджують, що справжній кордон між ними й Техасом — це річка Нуесес, тож ми повинні пересунутися туди. А техасці вважають, що істинний кордон пролягає на триста миль південніше нинішнього — десь біля Дуранґо.

Саллі наполягає на тому, щоб ми переїхали до Сан-Антоніо, чи Далласа, чи навіть Остіна, — словом, аби тільки не залишатися тут.

— Ми ж тут — у цілковитій безпеці, — сказав я їй. — Ні ганси, ні мексиканці не доберуться до нас, принаймні найближчим часом.

— Я не через це турбуюся.

— А через що тоді? Боїшся, що нашим хлопчикам загрожує небезпека?

— Так. Усім трьом: двом живим і одному похованому.

— З ними все буде гаразд.

— А якщо знову станеться таке, як ото нещодавно? Що як на них нападуть чиїсь брати?

— Чиї? Голлісів більше не залишилося.

— То знайдеться хтось інший.

Я мало не сказав, що такою є ціна за те, що Саллі стала однією з нас, Мак-Каллоу. Та промовчав, бо несила було говорити.

— Мої небожі в Далласі носять зброю, — заговорила вона з помітним зусиллям. — Вони полюють на оленів, і навчаються в школі, і волочаться за розпутними дівками, але… Я ходила до шерифа, щоб побачити того хлопця…

— Датча? — обережно мовив я.

— Так. І дивитися було неймовірно гидко.

Я не відповів нічого. Наші з нею стосунки вже так довго були напруженими. Щоразу, коли мені здавалося, що вони можуть покращитися, — Саллі руйнувала цю надію. Я навіть дивитися на неї не хотів, тож відвернувся.

— Якщо хочеш — лишайся тут сам, Пітере, — почувся її голос. — Я втратила всіх синів, яких боялася втратити.

Розділ 22

Ілай-Тіететі

Весна 1851 року

Для «блідолицих» індіанські імена позбавлені будь-якого сенсу, і це — одна з причин їхнього ставлення до індіанців як, скажімо, до «чорномазих», які живуть у преріях. Річ у тім, що в команчів заборонено давати дитині ім’я людини, яка