Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

- Слухай, це мій вибір, і мені з ним жити. Я хочу для себе кращого життя, і доб'юся цього. Не можу як ти: змиритися з усім і думати, що це нормально. Вступити на бюджет і одразу злетіти зі стипендії заради роботи, яку ти ненавидиш!

Голос Лери затремтів, а Влад переконався, що вона не хоче бути зі своїм хлопцем: щоразу примушує себе і щоразу їй це все важче дається, але вона не бачить для себе іншого життя. Готова терпіти все, що завгодно, аби знову не пізнати дно.

- Просто не переїжджай до нього, - просив Влад. - Слухай поклик серця, а не мозку. Так буде правильно.

- Що ти можеш знати про моє серце?

- Я - нічого, а ось воно, - він постукав рукою собі по грудях. - Усе знає.

- Я тебе зрозуміла.

Коли Лєра, здавалося б, переконала його, що не збирається з'їжджати з гуртожитку, Влад заспокоївся і вирішив повернутися до себе. Були ще плани на вечір. Він ішов порожнім коридором і розмірковував про завтрашній день, але його злякало різке клацання дверного замка. Влад і сам не зрозумів, навіщо сховався на кухні.

Коли з двохсотої кімнати, де давно ніхто не жив, вийшла Аліса з якимось хлопцем, Влад і зовсім очманів. Він рішуче вийшов і оглянув їх: Аліса в легкому халаті та Руслан Маковей, якого в темному коридорі Влад не відразу впізнав.

- Ви що тут робите? - з певними підозрами цікавився він.

- Не можу сказати, - пропищала Аліса.

- Для твого ж спокою краще відповісти. І звідки у вас ключі?

- Я не буду це говорити вголос, - вона зніяковіло бігала очима. - Та і яка тобі різниця, що ми там робили? А ключ мені Ден дав. З ним і спілкуйся. Тільки нікому про це не розповідай.

52

Коли стан Кості нормалізувався, Влад і Аня зустрілися в лікарні. Вийшли з гуртожитку майже одночасно, але йти поруч і розмовляти, як це заведено, не хотілося. В будівлі, просоченій запахом медикаментів, грубі медсестри бігали коридорами, а сірі стіни навіювали депресію і зовсім не сприяли одужанню хворих.

Потрапивши в палату до Кості, всілякі погані думки зникли, бо бачити його бадьорим і веселим виявилося справжнім дивом. Розвалившись на ліжку, він дивився в телефон, і на його обличчі не було жодного натяку на те, що кілька днів тому він ледь не попрощався з життям.

Поряд із Костею, на сусідньому ліжку, хропів сивий дід. Своїм хропінням він заглушав будь-які сторонні звуки й з кожним разом ставав дедалі голоснішим. Зате юнаки могли не боятися, що випадково розбудять його і, задоволені, підійшли до Кості.

Аня сіла на краю ліжка біля його ніг, а Влад - поруч на стілець.

- Як ти? - Аня не могла приховати посмішку.

- Живий, - Костя відкинув телефон і показав пальцями "ок".

- Це добре, - стримано зазначив Влад. - Але якого біса? Ти ж не вживаєш таке... ти ж не сам сюди потрапив.

- Звісно, не сам, - він стомлено потер голову. - Я не знаю, чуваче. Не пам'ятаю нічого. Лікарі сказали, що мені в організм потрапила велика доза снодійного і ще більша доза якоїсь гидоти, через що я мало не відкинувся.

- Знаєш, хто це міг зробити? - не сподіваючись на відповідь, запитав Влад. - Вони мають якийсь стосунок до смерті Філа?

- Не знаю, але діють вони за схожим принципом: спочатку підсипали мені снодійне, що потрапляє в організм із їжею чи водою, потім накачали чимось. Якби мене не врятували, то ніхто й ніколи не дізнався б, що передозування було не з моєї вини.

- Як снодійне могло потрапити до тебе так, що ти цього не помітив?

Костя стиснув щелепу і важко видихнув.

- Напевно, через пляшку, яку мені передала твоя сестра.

- Що? - прошепотів Влад.

- Мені того дня так погано було, думав сам коні двину, - пояснював Костя. - Попросив Лєру купити мені пігулки, вона принесла ще й мінералку. На той час мені вже полегшало, тому пігулки я не пив, а ось воду... спочатку все було добре, а далі - порожнеча.

Аня здригнулася від таких слів:

- Чому ти впевнений, що справа в мінералці? Може, ще щось?

- Ні, - перебив Костя. - Я того дня більше ні до чого не торкався.

- Дивний збіг, - помітив Влад після недовгого мовчання. - Тобто ти хочеш сказати, що Лєра...

- Чуваче, я нічого не хочу сказати, - Костя схопився з ліжка. - Розбирайтеся самі, а мене в це не вплутуйте. Я тобі вже казав, що снодійне було в пляшці, яку принесла Лєра. Як воно туди потрапило - я не знаю.

- Гаразд, розберемося, - Влад встав зі стільця. - Не боїшся тут один залишатися? Якщо не добили з першого разу, спробують знову. Прийде до тебе хтось під виглядом друга і...

- До мене більше нікого не пустять, а вам я довіряю. Тільки ви нікому не довіряйте.

- Так і робимо, якщо ти пам'ятаєш, - усміхнувся Влад. - Ми, напевно, підемо. Нас ненадовго пустили.

Він першим рушив до виходу, Аня тихо попрощалася і пішла слідом, але в останню мить почувся голос Кості: