Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Коли ми ввійшли в гришницький павільйон, я помітила Зою, котра розкинулася на купі подушок. Вона жадібно проводжала мене поглядом, витріщаючись на мій нашийник. «Залюбки можеш його забрати», — з гіркотою подумала я і пришвидшила крок.

Іван відвів мене до особистого намету неподалік Дарклінґової території. На вузькому табірному ліжку на мене чекав чистий одяг, гаряча ванна і моя синя кефта. Минуло лише кілька тижнів, але так дивно було знову вдягнути кольори Заклинателів.

Периметр мого намету оточила Дарклінґова охорона. Тільки я знала, що вони мали не лише захищати мене, але й стежити за мною. Намет був розкішно оздоблений стосами шкур, розмальованим столом та стільцями і зробленим Творцем дзеркалом, прозорим, як вода, та інкрустованим золотом. Утім, я не змигнувши оком віддала б його за можливість тремтіти від холоду поруч із Малом на протертій до дірок ковдрі.

Відвідувачів до мене не пускали, тож я цілими днями тинялася туди-сюди, не маючи іншого заняття, крім як непокоїтися та уявляти найгірше. Я не знала, чому Дарклінґ відкладав подорож до Тіньової Зморшки і що він міг запланувати, а мої вартові, вочевидь, не мали жодного бажання це обговорювати.

На четверту ніч, коли вхідна завіса мого намету розчахнулася, я мало не впала з ліжка. Це була Женя з тацею із вечерею в руках, і вигляд у неї був неймовірно розкішний. Я сіла, не певна, що слід сказати.

Дівчина увійшла, поставила тацю й застигла біля стола.

— Мені не слід тут бути, — сказала вона.

— Напевно, ні, — погодилася я. — Не впевнена, що мені можна приймати відвідувачів.

— Ні, я мала на увазі, що мені не слід бути тут. Тут неймовірно брудно.

Я розреготалася, раптом відчувши, як рада бачити її. Женя злегка всміхнулася й граційно опустилася на краєчок розмальованого стільця.

— Кажуть, що ти усамітнювалася, готуючись до свого важкого випробування, — почала вона.

Я уважно оглянула дівоче обличчя, намагаючись збагнути, що їй відомо.

— Мені не вдалося попрощатися, перш ніж… поїхати, — обережно озвалася я.

— А якби вдалося, я б тебе затримала.

Отже, вона знала, що я втекла.

— Як там Баґхра?

— Відколи ти поїхала, її ніхто не бачив. Схоже, вона теж усамітнилася.

Я здригнулася. Сподівалася, що Баґхрі вдалося втекти, але знала, що це малоймовірно. Якої ціни зажадав Дарклінґ за її зраду?

Я прикусила губу, завагавшись, а потім вирішила скористатися, схоже, єдиним своїм шансом.

— Женю, якби я могла поговорити з королем. Переконана, він не знає, що запланував Дарклінґ. Він…

— Аліно, — увірвала мене подруга, — король захворів. Замість нього керує Аппарат.

У мене серце втекло в п’яти. Пригадала, що сказав Дарклінґ того дня, коли я познайомилася з Аппаратом: «Він може згодитися». Утім, священник говорив не лише про повстання проти королів, а й проти Дарклінґа. Невже намагався застерегти мене? Якби ж я не була такою боязкою. Якби мені більше хотілося слухати його. До мого довгого переліку додалося ще кілька жалів. Я не знала, чи Аппарат справді відданий Дарклінґові, чи вів якісь потаємніші ігри. А тепер способу довідатися про це не було.

Надія на те, що король мав бажання чи волю протистояти Дарклінґові, була слабенькою, та вона дозволила мені протриматися останні кілька днів. А тепер і її знищили.

— А королева? — з боязким оптимізмом поцікавилася я.

На Жениних вустах з’явилася ледь помітна лиха посмішка.

— Королеву заточили в її покоях. Звичайно, для її власної безпеки. Розумієш, аби не підхопити інфекцію.

Лише тоді я зауважила Женине вбрання. Я так здивувалася, побачивши її, й так була занурена у власні роздуми, що не звернула на це уваги. Дівчина була вбрана в червоне. Червоний колір Корпуснійців. Її манжети були вишиті синім, такої комбінації мені ніколи раніше не доводилося бачити.

У мене мороз пішов поза шкурою. Яку роль зіграла Женя у несподіваній хворобі короля? Чим заплатила за право носити справжні гришницькі кольори?

— Розумію, — тихо озвалася я.

— Я намагалася застерегти тебе, — з сумом у голосі сказала дівчина.

— І тобі відомо про Дарклінґові плани?

— Це лише плітки, — роздратовано кинула вона.

— Вони не брешуть.

— Тоді так і має бути.

Я витріщилася на неї. За мить Женя опустила погляд на коліна. Пальці стискали й відпускали зморшки на кефті.

— Давид жахливо почувається, — прошепотіла вона. — Він гадає, що знищив Равку.

— Це не його провина, — легковажно засміявшись, заспокоїла я. — Ми всі доклалися до того, щоб наблизити кінець світу.

Женя рвучко підвела погляд.

— Насправді ти в це не віриш.

На її обличчі чітко виднілася напруга. Невже це теж застереження? Я подумала про Мала і Дарклінґові погрози.

— Ні, — глухо озвалася я. — Звичайно, не вірю.

Я знала, що Женя мені не повірила, проте її чоло розгладилось, і вона м’яко й чарівно усміхнулася мені. Дівчина немов зійшла з ікони, її волосся нагадувало блискучий мідний німб.

Женя підвелась, і, коли я повела її до виходу з намету, в моїй свідомості з’явилися темні оленеві очі, які я щоночі бачила в снах.

—