Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

«І тобі теж», — подумки додала я. Це було щиро. Мені було добре знайоме бажання належати чомусь і комусь.

— Перекажу, — тихо пообіцяла Женя.

Вона розвернулась і зникла в нічній темряві, та я встигла помітити, що на її прекрасних очах зблиснули сльози.

Я покопирсалася в тарілці з вечерею і знову лягла, прокручуючи в голові все сказане Женею. Дівчина майже ціле життя провела замкнутою в Ос Альті, тривожно розриваючись між світом гриш та придворними інтригами. Дарклінґ створив їй такі умови заради власної вигоди, а тепер витягнув її з цього всього. Їй ніколи більше не доведеться коритися примхам короля й королеви і носити кольори прислуги. Однак Давид пошкодував про скоєне. А якщо він пошкодував, може, й решта теж. Можливо, більше людей пошкодують, коли Дарклінґ випустить на волю могутність Тіньової Зморшки. Утім, тоді вже може бути занадто пізно.

Мої роздуми перервала поява Івана біля входу до намету.

— Підводься, — наказав хлопець. — Він хоче тебе бачити.

Мій шлунок нервово скрутився, однак я підвелася й пішла за Іваном. Щойно ми вийшли з намету, нас оточила охорона й провела недовгим шляхом до Дарклінґової території.

Побачивши Івана, опричники біля входу розступилися. Хлопець кивнув у бік намету.

— Іди, — вишкірившись, сказав він.

Мені страшенно закортіло розквасити його пику з багатозначним виразом. Натомість я задерла підборіддя й розмашистим кроком пройшла повз нього.

Важкі шовкові завіси ковзнули, зачиняючись позаду мене, і я зробила кілька кроків уперед, а тоді зупинилася, щоб зібратися з духом. Намет був просторий і тьмяно освітлений лампами. Підлогу вкривали килими та шкури, а в центрі, потріскуючи на великому срібному тарелі, горів вогонь. Високо вгорі отвір у даху намету випускав дим, і крізь нього виднілася латочка нічного неба.

Дарклінґ сидів на високому стільці, витягнувши перед собою довгі ноги й вдивляючись у вогонь; у руці він тримав келих, а на столі поруч із ним стояла пляшка квасу. Навіть не подивившись у мій бік, чоловік вказав на стілець навпроти себе. Я підійшла до вогню, але не сіла. Дарклінґ дещо роздратовано глипнув на мене, а тоді знову втупився поглядом у полум’я.

— Сідай, Аліно.

Я влаштувалася на краєчку стільця, сторожко дивлячись на чоловіка.

— Кажи, — наказав він.

Я почала почуватися собакою.

— Мені нíчого казати.

— Мені здається, ти чимало можеш сказати.

— Якщо я скажу тобі зупинитися, ти не зупинишся. Якщо скажу, що ти божевільний, ти мені не повіриш. То навіщо я завдаватиму собі клопоту?

— Можливо, тому що ти хочеш, аби хлопчина вижив.

Мені перехопило подих, і довелося стримати схлипування. Мал живий. Дарклінґ міг збрехати, але я так не думала. Він любив владу, а Мал наділяв його владою наді мною.

— Поясни, що я маю сказати, аби врятувати його, — прошепотіла я, нахиляючись уперед. — Поясни мені, і я скажу це.

— Він зрадник і дезертир.

— Він найкращий трекер, якого тобі доводилося чи ще доведеться мати.

— Можливо, — погодився Дарклінґ, байдуже здвигнувши плечима.

Утім, тепер я знала його краще й помітила в його очах спалах жадоби, коли чоловік відкинув голову, аби перехилити свій келих із квасом. Я знала, скільки для нього важить думка про знищення того, що можна здобути і використати. Я натиснула, користуючись невеличкою перевагою.

— Ти можеш зіслати його. Відправити до вічної мерзлоти, аж поки він не знадобиться тобі.

— Тобі хочеться, аби він решту життя горбатився в таборі або в’язниці?

Я проковтнула клубок у горлі.

— Так.

— Гадаєш, що знайдеш, як дістатися до нього, чи не так? — поцікавився чоловік із зачудуванням у голосі. — Гадаєш, якщо він буде живий, тобі якось вдасться дістатися до нього? — Він похитав головою й коротко реготнув. — Я дав тобі могутність, про яку навіть мріяти неможливо, а ти не можеш дочекатися, коли втечеш і станеш домогосподаркою для свого трекера.

Я знала, що мені слід змовчати, вдати з себе дипломата, але не змогла стриматися.

— Ти мені нічого не дав. Ти перетворив мене на рабиню.

— Я ніколи не мав таких намірів, Аліно.

Чоловік провів рукою по щелепі, і вираз його обличчя зробився стомленим, засмученим, людським. Та наскільки це було правдою, а наскільки — грою?

— Я не можу покладатися на долю, — додав він. — Не можу, коли йдеться про силу оленя й майбутнє Равки, що зависло на краю прірви.

— Не вдавай, наче тобі йдеться про добробут Равки. Ти збрехав мені. Ти брехав мені відтоді, коли ми познайомилися.

Його довгі пальці стиснули келих.

— А ти заслужила на мою щирість? — поцікавився він, і на мить його голос втратив свою впевненість і зробився менш крижаним. — Баґхра прошепотіла тобі на вухо кілька звинувачень, і ти втекла. Чи зупинилася ти хоч на мить, аби подумати, що твоє зникнення означатиме для мене, для цілої Равки?

— Ти не залишив мені хоч якогось вибору.