Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Що сталося?

Вона обернулася до темного кутка стайні і жестом покликала хлопчину в синіх шатах Етерців, котрого мені ще не доводилося бачити. Коли ми оголосили про помилування, до нас приєдналося кілька гриш, але цей здавався занадто молодим, аби служити в полі. Він нервово підійшов, стискаючи пальцями кефту.

— Це Адрік, — сказала Надя, обіймаючи хлопчину. — Мій брат. — Схожість була, однак придивитися слід було уважніше. — Ми почули, що ти плануєш евакуювати школу.

— Правильно.

Я збиралася відправити студентів до одного відомого мені місця зі спальнями, яке могло прихистити їх усіх, місця, віддаленого від поля бою, — у Керамзін. Боткін теж мав поїхати з ними. Я ненавиділа думку про те, що втрачу такого здібного солдата, але молодші гриші зможуть продовжувати навчання у нього… а він приглядатиме за ними. Оскільки Баґхра не погодилася б на зустріч зі мною, я відправила до неї служника з такою ж пропозицією. Вона не відповіла. Попри всі мої намагання не зважати на її неповагу, відмови щоразу завдавали болю.

— Ти школяр? — запитала я Адріка, відганяючи думки про Баґхру.

Він коротко кивнув, і я помітила, як рішуче малий задер підборіддя.

— Адріка цікавить… нас цікавить…

— Я хочу залишитися, — завзято озвався хлопчина.

У мене брови поповзли на лоба.

— Скільки тобі років?

— Достатньо, щоб битися.

— Він у випускному класі, — втрутилася Надя.

Я насупилася. Він був лише на кілька років молодший за мене, однак складався з самих кістлявих ліктів і скуйовдженого волосся.

— Їдь із рештою до Керамзіна, — наказала я. — Якщо захочеш, приєднаєшся до нас за рік.

«Якщо ми ще будемо тут».

— Я вправний, — похизувався хлопець. — Я Верескун і сильний, як Надя, навіть без підсилювача.

— Це занадто небезпечно…

— Тут мій дім. Я нікуди не поїду.

— Адріку! — прикрикнула на нього Надя.

— Все гаразд, — заспокоїла я.

Адрік загарячкував. Його руки стиснулися в кулаки. Я перевела погляд на його сестру:

— Впевнена, що хочеш, аби він залишився?

— Я… — почав Адрік.

— Я розмовляю з твоєю сестрою. Якщо ти загинеш від Дарк­лінґової армії, саме їй доведеться оплакувати тебе.

Після цих слів Надя зблідла, а хлопець і оком не змигнув. Слід визнати, характер у нього є.

Надя погризла губу, переводячи погляд із мене на Адріка.

— Якщо боїшся засмутити брата, подумай, що буде, коли доведеться ховати його, — підказала я.

Знала, що це жорстоко, але хотіла, щоб обидвоє зрозуміли, чого просять.

Дівчина повагалася, а тоді виструнчилася.

— Нехай б’ється, — сказала вона. — Як на мене, хай залишається. Якщо відправиш його геть, за тиждень він однаково знову стоятиме біля воріт.

Я зітхнула і перемкнула увагу на Адріка, котрий уже вишкірявся.

— Жодного слова іншим учням, — попередила я. — Не хочу, щоб у них з’явилися схожі ідеї. — Потім тицьнула пальцем у Надю. — Він залишається під твою відповідальність.

— Дякую, моя суверено, — сказав Адрік, уклонившись так низько, аж я злякалася, що він зараз беркицьнеться на землю.

Я вже шкодувала про власне рішення.

— Відведи його назад на заняття.

Подивилася, як вони пішли вгору пагорбом до озера, потім обтрусилася від пилюки й вирушила до однієї з менших тренувальних зал, де саме стояли в спарингу Мал із Павлом. Останнім часом трекер дедалі рідше бував у Маленькому Палаці. Того дня, коли він повернувся з Балакірєва, почали надходити запрошення: полювання, прийоми, ловіння форелі, картярські ігри. Схоже, кожному шляхтичу й офіцерові хотілося бачити на своєму наступному заході Мала. Іноді він ішов туди лише по обіді, а іноді зникав на кілька днів. Мені здавалося, наче ми знову повернулися до Керамзіна, коли я щодня визирала з кухонного вікна, чи не повертається він. Та якщо залишатися чесною з собою, дні без нього були простіші. Коли Мал був у Маленькому Палаці, я почувалася винною, що не можу присвятити йому більше часу, й ненавиділа те, як гриші ігнорували його або розмовляли зверхньо, немов з прислугою. Хай як я сумувала за ним, та радила приймати запрошення.

«Так буде краще», — переконувала я себе. Перш ніж дезертирувати, щоб допомогти мені, Мал був трекером зі світлим майбутнім, оточеним друзями і прихильниками. Йому не личило стриміти на варті біля дверей чи стовбичити в кутках, граючи роль моєї слухняної тіні, поки я ходила з однієї зустрічі на іншу.

— Я можу дивитися на нього цілий день, — промовив хтось поруч зі мною.

Я заклякла. Там стояла Зоя. Схоже, навіть за такої спеки вона не пітніла.

— Не думаєш, що від нього смердить Керамзіном? — поцікавилася я, пригадавши жорстокі слова, які вона колись кинула в мій бік.

— Я вважаю, що в нижчих класів є своя груба привабливість. Повідомиш мені, коли награєшся ним, так?

— Перепрошую?

— Ой, невже я щось не так зрозуміла? Ви здаєтеся такими… близькими. Але я впевнена, що нині ти вже цілишся вище.

Я повернулася до неї.