Читати книгу - "До зустрічі на Гаваях , Ada Pa"

 Вже минув майже місяць з часів моєї поїздки. Я не могла точно сказати як опинилась тут. Аеропорт, політ та приземлення були розмитими частинами в моїй пам’яті. Останнє що я з впевненістю могла згадати, це були двері що відчинила моя мама. Спочатку вона була здивована, але побачивши мій зовнішній вигляд, без зайвих питань обійняла мене. І тоді я розплакалась, здається пройшли години перш ніж я взагалі щось їм сказала. Але мої батьки були терплячі. Пояснивши їм ситуацію, мама миттєво пішла готувати мені ліжко, в той час як тато заварював мені м’ятний чай. Відчувши втому, що все більше долала мене я всетаки заснула.

 І ось я вже місяць проживаю зі своїми батьками. Без жодної роботи та власної домівки. Але це саме те чого я потребувала, хоч якусь компанію. Якщо ви запитаєте чи намагався Стів зв’язатись зі мною, то відповідь буде так. Спочатку він телефонував мені, залишаючи голосові повідомлення, що я відразу видаляла, не прослуховуючи. Він надсилав смс також, допоки я його не заблокувала в усі можливі способи.

 Інколи я прокидалась вночі, від наших спільних моментів що спливали в моїй пам’яті, коли я була розслабленою. І тоді я починала жалкувати, що не дала жодного шансу йому пояснити ситуацію. Але потім я розуміла, це був лише курортний роман, нічого більше. Не було жодного шансу нам знову зустрітись, а тим паче продовжити відносини коли ми познайомились в таких умовах. Я не вірю в відносини на відстані, а він навіть ніколи мені не говорив де проживає. Все це з самого початку було не серйозно.

 З кожним днем я все більше бралась за пошуки роботи, але поки жодна з компаній в яку я подавала заявку так і не перетелефонувала мені. З Розі ми більше не бачились і навіть не намагались зв’язатись. Я більше не прагнула тримати поряд з собою людей, що лиш хотіли мене використати тримаючи злість за те, що я навіть не робила. Спочатку я відчувала провину. Я плакала майже кожного дня, звинувачуючи себе в тому що зруйнувала нашу дружбу, бувши не надто чуйною до Розі. Але потім в голові почали виникати фрагменти, я завжди йшла до бару, якщо їй потрібно була компанія, я оплачувала наші спільні рахунки, коли вона не мала коштів при собі, інколи вона їх так і не повертала, але ми були подругами і це було нормально пригощати одна одну. Я отримувала гарні оцінки в школі, але хіба це моя провина, я отримувала їх не задарма. Прокидаючись рано вранці та лягаючи коли всі інші вже давно спали. Про Розі я дізналась лиш те, що вона з Джошем планували весілля найближчим часом. Це я звісно дізналась від мами, що ще не втрачала надію помирити нас.

 А от з Джені ми підтримували весь час зв’язок. Звісно мені довелося попросити вибачення не менше п’ятдесяти раз перш ніж вона прийняла той факт, що я покинула острів навіть не попрощавшись з нею. Але почувши мою історію вона дещо відступила, починаючи обговорювати які придурки Розі та Стів. В такі моменти мені ставало легше, інколи я навіть починала сміятись. Вона також повинна була через декілька тижнів покинути курорт, щоб повернутись до своєї звичної робити викладача в школі. Кожен день вона скидала мені фото з пляжу або інших гарних місць, інколи також телефонувала по відеозв’язку коли мала можливість, щоб я випадково не забула острів. Але хіба таке взагалі було можливим, забути всю ту красу? Ту атмосферу повної гармонії та свободи.

— Сонце, — почула я голос мами та стук що послідував після. Я швидко закрила блокнот, що купила наступного дня після прибуття, в місцевому супермаркеті. Коли мама послала мене за овочами, сподіваючись на те, що прогулянка на свіжому повітрі піде мені на користь. Та сховала його під подушку.

Через секунду двері повільно відчинились, і в дверях з’явилось обличчя мами.

— Можна? — Після мого кивка вона повільно зайшла до середини. — Не хотіла тебе турбувати. Лиш хотіла сказати, якщо ти ще не знайшла роботу, ти б могла влаштуватись редактором до нашого місцевого журналу. Ти ж бачила велику будівлю світло блакитного кольору в центрі міста? — Запитала вона. Я швидко перебрала спогади не згадуючи нічого подібного.

— Ні, мамо, як ти помітила я не часто гуляю останнім часом, — спробувала сказати з сарказмом я, але вона здається цього взагалі не помітила. І я була вдячна за це, так як вже жалкувала про сказане.

— Так от, донька моєї подруги звільняється звідти, вони з чоловіком вирішили переїхати до Лондону, тож місце стає вільним. І вони шукають нового редактора зі стажем до свого журналу.

— І ти пропонуєш мені туди подати резюме? — Запитала я.

— Звісно якщо ти цього бажаєш.

— Я поки маю ще одне інтерв’ю о 2 сьогодні, потім чекатиму результатів, тож поки не можу нічого обіцяти.

— Добре, сонечко, я лиш хотіла щоб ти знала, — сказала вона цілуючи мене в маківку, та залишаючи на одинці з моїми думками.

***

 Пройшло рівно два тижні. Кожен свій ранок я починала з перевірки електронної пошти, в бажанні отримати лист про роботу, але все було дарма. Жодних новин, жодний дзвінків. Тож не бажаючи більше витрачати час я попросила в мами контакти компанії. Знайшла їхній сайт на подала заявку в J Magazine. В кінці форми вони обіцяли зв’язатись з кандидатом протягом 5 робочих днів. І ось сьогодні був п’ятий. Я прокинулась в хвилюванні. В животі я відчувала клубок, що майже змушував мене позбавитись від сніданку, що я з’їла лиш пів години тому. Я ввімкнула ноутбук, зайшла на пошту вівши пароль. З’явився повністю білий екран із кружечком, що прокручувався зникаючи та починаючи шлях знову. Я почала механічно постукувати по боці пристрою, в бажанні  пришвидшити завантаження. І ось нарешті пошта повна листів. Здається її варто почистити, більше ста листів вже всетаки. Я прогорнула мишку вниз знаходячи бажаний лист, з назвою компанії. Пальці лівої руки я схрестила в прохальному жесті, в той час як правою рукою натиснула на лист. Я повільно вдихнула і видихнула після чого почала читати рядки.